Памятаю давні часи, коли вже мала двох синів. Вони були непосидючими, з енергією, що не знала меж. Діти як буря: усе падало їм під ноги, а по хвилині вже обіймалися так, ніби нічого не сталося. Люди навколо мене часто помічали лише хиби у їхній поведінці, навчали мене, як треба виховувати хлопців. Дехто говорить у такому віці вони потребують суворості, а я вірю: дітям потрібна воля, щоб насправді навчитись бути собою, щоб не боялись ні слів, ні вчинків.
Багато знайомих хвалили старшого, Данила, казали: спокійний, вихований, а ось молодший, Остап, став для всіх «шибайголовою» занадто рухливий, неспокійний, і, мовляв, у майбутньому лише заважатиме брату. Я тільки лагідно всміхалась у відповідь на такі слова. Може, у тому й є якась правда, але правдива любов між ними важливіша за все. Вони доповнюють один одного, як дві половинки єдиного цілого, не уявляючи життя один без одного.
Ще памятаю, як сини благали купити їм собаку. Але у мене серце тьохкало від самої думки про цей клопіт злякалася собачої непосидючості. Як і належить українській господині, я вирішила, що краще вже купити черепаху: вона ж спокійна, повільна, сама себе захищає, коли треба.
З чоловіком ми й уявити не могли, наскільки зміниться наше життя після народження другої дитини Остапа. Памятаю, коли почула, що син зявився на світ із хворобою, усе втратило фарби. До того нічого не віщувало біди: вагітність проходила мов по підручнику, аналізи прекрасні, УЗД теж.
Після того сумнозвісного огляду, думки, страшні й незбагненні, роїлися в голові було мить, коли подумала і про переривання вагітності. Але швидко отямилась і вирішила народжувати, попри все. Підтримав мене лише мій чоловік, навіть рідні батьки сумнівалися і переконували в іншому. Але мій чоловік зібрав усю мужність і твердо заявив: «Вона народить, і це не обговорюється». Згодом і моя родина почала мирятися з нашим рішенням.
Коли Остап нарешті народився, ми дивувалися, як швидко він схоплював усе на льоту. Данило, старший брат, давав йому різні речі а Остап одразу їх називав, вчився розпізнавати світ через гру. Саме тоді у мене виникло відчуття надії, що все у нас буде добре і так воно й сталося.
