«Чужа гостя»
На початку епохи мобільних телефонів ми з чоловіком щойно одружилися та переїхали у нову квартиру. Будинок був сучасний, планування справжня мрія! Все подобалося, тільки з сусідами на майданчику не пощастило. Я хоч і була молода, втім працювала на відповідальній посаді, звикла до поваги. Чоловік, жартуючи, звертався до мене лише на ім’я по батькові.
Одного разу виходжу з дому, а нова сусідка навіть не здалась привітатися! Думаю, і я з нею не буду! От така вже горда та непохитна.
Прийшов час новосілля. Покликали рідних, друзів відзначили на славу. Трохи засиділись, ніж годиться. І тут сусід дзвонить у двері. Відчиняю він каже, мовляв, уже пізно! Йому б турбуватись лиш субота, пів на дванадцяту! «Дружину, каже, голова болить, спати хоче». Обурилась несамовито. Відтоді взагалі не дивилася в їхній бік, навіть коли разом входили чи виходили з коридору. Чоловік із ними вітався, я ні! Нехай знають, як слід поводитись із порядними людьми!
Довго ми не перетинались. Аж одного вечора повертаємось додому й бачимо: під дверима тамбура стоїть молода жінка. Вигляд у неї занепокоєний. Каже: «Я сестра вашої сусідки, приїхала з Полтави, чекаю своїх вже третю годину. Пустіть, будь ласка, у тамбур, бо на вулиці заметіль!». Дійсно хурделиця тріщить, дерева ламає. Ми її впустили. Я суворо питаю: «А де ж ваші речі?» Жінка пояснила: залишила валізу на зберіганні подумала, зять забере. Не потягнула б сама в таку негоду.
Зайшла я на кухню, задумалась: «Якщо її не зустріли, може, то і не сестра? Аферистка яка?» Підозріла й непримиренна!
Сіли вечеряти, а мені не їсться думаю про цю гостю за дверима. Маючи сумніви, принесла їй стілець у тамбур, невдоволено запитала: «Чому вас не зустріли?» «Хотіла зробити сюрприз, щиро пояснила жінка, сестра невдовзі народжує, важко їй; тому приїхала допомогти!» Я здивувалась хіба моя сусідка вагітна? Не помічала!
Пять хвилин знов іду до дверей, дивлюся у вічко. Жінка смиренно сидить, терпляче чекає. Чоловік заснув, а мені не спиться перед очима ця чужа гостя. Важко добиралася, напевно втомлена до краю…
Годинник показує майже північ. Вискочила я з ліжка, накинула халат і сердито, але рішуче вигукнула: «Заходьте нарешті! Переночуєте у нас!» Вона здивована, ніяковіє, відмовляється, але я наполягла. Дала їй рушник і халат, відправила до ванної. Після душу настояла, щоб поїла. Підготувала їй кімнату, побажала на добраніч.
Залишила сусідам записку: «Ваша сестра ночує у нас. Не турбуйте до шостої ранку».
О восьмій ранку лунає дзвінок. На порозі щасливий сусід! Його дружина тієї ночі народила сина. «Уявіть, у нас хлопчик!» Радість його була така щира, що я відчула, ніби це щастя й моє також! Щось неймовірне й світле сталося того ранку!
Згодом молода мама повернулася додому з дитиною. Сусідка світилася подякою зворушена моїм вчинком.
Часом здається, що ми знаємо інших людей, сперечаємося з ними, осуджуємо, будуємо стіни між собою. Але приходить мить, коли гнів розчиняється, і розумієш: по-справжньому жити значить відкрити серце. Іноді для цього потрібна просто одна чужа гостя.
