З нареченим моїм, Дмитром, ми плануємо весілля через три місяці.
Я виросла у сімї, де весілля це просто: обряд вінчання, борщ із пампушками, музика, танці, трошки гривень у конвертах і все. Але родина Дмитра має свою традицію: на весіллі наречена мусить виголошувати тост, дякувати батькам нареченого й дарувати їм символічний подарунок «за те, що прийняли її до своєї родини». Тільки наречена. Наречений ні.
Коли мені про це сказала його мама, я спочатку подумала, що це жарт. Вона пояснила, що так робиться тут з давніх часів: наречена публічно «дякує» батькам Дмитра за те, що «відчинили двері у свою родину». Мені це здалося якимсь випробуванням на прийом.
Я сказала, що вважаю правильним, якщо ми разом виголосимо тост і подякуємо обом сімям. Вона ледь посміхнулася, мовляв, то «міська вигадка». Дмитро спочатку не звернув увагу, але на сімейній вечері його батько сказав, що в їхній родині поважають традиції, і так все має бути.
Його мама додала: їм не потрібна невістка, яка прийшла змінити все під себе. Слово «потрібна» мене неприємно зачепило, ніби я кандидатка, яку тестують для роботи.
Коли ми повернулися додому, я поговорила з Дмитром відверто. Я сказала, що не відмовляюсь дякувати, але не хочу ситуації, де лише я маю нахилятись у шанобливому поклоні, а він ні. Дмитро сказав, що це просто традиція, жести вдячності. Я відповіла: чому жест не взаємний?
Він мовчав, не знав, що відповісти. Лише сказав, що не хоче конфліктів із своїми батьками.
Я запропонувала змінити підхід: разом виголошуємо тост, дякуємо обом сімям, даруємо подарунки і його, і моїм батькам. Мені це здається набагато красивішим.
Коли ми озвучили це пропозицію, мама Дмитра стала серйозною. Сказала, що це «розмиває традицію». Батько додав: якщо почну так, згодом буду командувати всім. Тут я зрозуміла справа не в тості. Йдеться про контроль.
Щоби не загострювати ситуацію, я запропонувала зробити приватну подяку до весілля. Але мама Дмитра відмовила: має бути на очах у гостей, щоб усі побачили повагу.
Я відчула всередині протест. Я поважаю людей, але не робитиму принизливих жестів.
Дмитро просив зробити це для спокою в родині, бо всі так звикли у селі його батька під Житомиром. І я сказала йому те, що ніколи не думала сказати до весілля:
Якщо для миру я повинна постійно поступатися то це не мир.
Це просто контроль.
Тепер Дмитро стоїть між мною і своїми батьками. Моя мама каже, що не варто починати шлюб із конфлікту з майбутніми свекрами. Найкраща моя подруга, Оксана, говорить: якщо я поступлюся зараз згодом поступатиму в більш важливих питаннях.
Свекор і свекруха вже обговорюють, що у мене «характер з конфліктом», «повагу не має».
Для мене все ясно. Я можу подякувати, так. Але не можу прийняти правила, що стосуються тільки мене, бо я наречена.
І відверто я не знаю, чи помиляюся, що не хочу виконати цю традицію, як вони того прагнуть.
