Коли я була малою, у мене виникала фантазія вирости й мати змогу робити все, що заманеться: їсти вареники чи борщ, коли захочу; лягати спати не тоді, коли мама скаже, а тоді, коли сама вирішу; виходити гуляти до парку без дозволу, ніби я вільна, як вітер над Дніпром. Тепер я сміюся над тією маленькою, довірливою Олею, яка уявляла щастя зовсім інакше. Справжнє життя нагрянуло, як нічний туман у Києві, саме в день, коли я почала жити сама: прибирання, приготування їжі, оренда квартири на Подолі, рахунки за світло та воду, базар на Сільпо Все це з однією зарплатою в гривнях, що танула, мов сон під ранком.
Я думала, що незалежність це обрати, що їсти на вечерю. Не знала, що справжня свобода це рахувати, чи вистачить грошей і на рис, і на мило в одній покупці.
Одного разу я помітила: вже декілька тижнів не сідала спокійно поснідати. Вставала, потім поспіхом мила голову, якось застилала ліжко і бігла ловити тролейбус на Лукянівці. На ходу згадувала, що не відповіла на важливий робочий лист, що треба оплатити інтернет до середи і що моя карта «Ощадбанку» вже майже порожня. Доросла свобода перетворилася на нескінченний перелік справ, а не на здійснену мрію.
Коли нарешті поверталася додому, втома звалювалася на плечі, як міцний цегляний дім десь в селі Полтавщини. Відкривала холодильник, мріяла знайти щось, що саме приготувалось. Але мрії зникали доводилося знову мити, нарізати, варити, після чого знову мити посуд. Часом вечеряла просто хліб з сиром, аби не торкатися тієї сковорідки. Але навіть тоді відпочити не виходило: у голові дико шепотіло водогін знову дає збій, в ванній підтікає, білизна з ранку вже з душком, бо забула її розвісити.
Друзі писали: Зустріньмося! Але щоразу щось ставало на заваді одна Ярослава залишалася на роботі допізна, друга Ганна доглядала хвору бабусю, третя Лідія не мала грошей, четверта Марія казала, що виснажена до сліз. У студентські роки ми бачилися щоденно, тепер часто проходив місяць без зустрічей. І коли врешті збиралися, розмова була про втому, рахунки, болі в спині та ноги. Ми були ще молодими, але звучали, як осінні бабусі на лавці біля церкви.
Найбільше розчарувало те, що справжньої відпустки нема. Навіть вихідні це перелік справ: прання, прибирання, планування наступного тижня, закупка продуктів на ринку, дрібний ремонт у квартирі. Однієї суботи я несподівано розплакалася, натираючи підлогу, і подумала: Навіть у дні відпочинку я не відпочиваю. Коли була малою, називала це свободою. Тепер роблю все, що колись робили для мене дорослі тільки вже нема кому допомогти.
І робота зовсім не та, яку я уявляла. Мені здавалось, що праця приносить задоволення. Я не знала, що вона означає усміхатися, коли на душі сумно, терпіти дурні репліки, гнатися за цілями, які міняються щотижня, і спостерігати, як більша частина зарплати йде на речі, яких навіть не моїми руками торкаєшся. Одного дня я рахувала обідати чи відкласти гривні на проїзну в метро. Такого ніхто не розповідає в дитинстві. Ніхто не пояснює, що дорослий світ це нескінченна арифметика думок.
Я думала, вирости це стати вільною. Насправді ж це дивне переплетіння втоми, обовязків і рідкісних, коротких хвилин тихої радості.
