Слухай, у нас у родині було так: жили ми з батьками, моїм молодшим братом Тарасом і я. Коли Тарас вирішив перебратися до Києва, я залишилася вдома з мамою й татом. Потім я теж заміж вийшла, а Тарас своє життя облаштував і став татом двох чудових дівчаток. Хоч він і далеко від нас був, інколи все ж приїжджав у гості. А коли його старша донька Олеся підросла, то вже й сама зявлялася до нас у гості. Я завжди чекала її приїзду, старалася як могла, аби вона почувалася як удома.
Памятаю, під час одного її приїзду ми довго говорили ввечері. Я ділилася своїми тривогами про те, що на батьків лежить велике фінансове навантаження. Просто хотіла обговорити це по-людськи, бо вона ж моя племінниця, а не чужа людина. Так ми й просиділи майже до світанку. А на ранок вона мене здивувала і замість звичних гостинців дала мені гроші настояла, щоб я взяла. Спершу я відмовлялася, але Олеся була вперта, й зрештою я подякувала їй від душі за такий щирий жест.
Коли вона поїхала додому, мені перетелефонував Тарас. Він був засмучений, прямо запитав, про що я думала, коли взяла гроші від його доньки. Я намагалась пояснити, що нічого у неї не просила вона сама захотіла допомогти, але він не чув мене. Звинуватив, що я скористалася її добротою, і образився, що не звернулася з такою розмовою до нього.
Мені стало дуже прикро, й щоб якось це залагодити, я переказала йому на картку подвійну суму у гривнях. Але, як не сумно, це була наша остання розмова. Я не раз ставила себе на його місце і думала, як би я вчинила, якби все було навпаки, але, мабуть, правду кажуть: у кожного своя правда. Залишилось у душі таке змішане відчуття і певний відрив від брата.
