По мережі гуляє така собі байка, що здається вигадкою як сюжет з якогось серіалу. Але, як показує досвід, в українському житті такі дива трапляються частіше, ніж у фільмах. Друзі, дочитайте до кінця не пошкодуєте.
Олекса повертався додому з нічної зміни на шахті десь у Кривому Розі. Від утоми вже плутався у власних думках і найбільшою мрією було дістатися до ліжка і не вставати мінімум до ранку. Після затяжної відсидки в Південній колонії працювати деінде, крім шахти, йому світило мало ринок праці не розпещений такими, як він. Ще й добре, що бригада дозволила йому жити з ними у зйомній квартирі в іншому випадку тягнув би лямку в старенькому вагончику на території підприємства.
Щоб не змерзнути, Олекса вирішив скоротити шлях через парк. Аж раптом, на лавочці щось привернуло його увагу: великий пухкий згорток. Олекса вже подумки прикидав, може це хтось забув нову куртку чи килим? Але, підійшовши ближче, його наче жах вдарив по голові у згортку спала маленька дитина, загорнута у старий светр й ковдру.
Він, було, розгубився: очі злипаються і тіло просить відпочинку, але совість шепоче дитина ж могла всею цією мокрою, крижано-холодною ніччю пролежати на лавці. Але ж з його судимістю не дай Боже поліція зацікавиться, а він тут із немовлям… Поколивавшись, Олекса наважився: та куди вже пакувати це сонне янголятко в квартиру, де живе півтора десятка чоловіків, як на футбольній секції?
Тим часом у двоповерховій будівлі біля парку вже давно працював дитбудинок. Туди Олекса і звернув пояснив усе черговій медсестрі. Дівчинка була здоровенькою, хоч і трохи переляканою. Ось так і зявилася у дитбудинку маленька Оленка Олексіївна ім’я глянули на честь знаходчика, бо записки від мами не було.
Того самого дня Олекса не міг напитися чаю думає: “Диви, роботу знайти не можу, а тут життя йому подарунок підкидає!..” Родичів у нього не було, зате часто згадував цю зустріч і іноді дзвонив до будинку, дізнавався, як там Оленка. Коли дівчинка трохи підросла, Олекса вже навідувався до неї з кукурудзяними паличками улюбленими цукерками всіх дітей на районі.
Коли Оленка вручала Олексі свої дитячі малюнки, завжди поруч з нею стояли “родина” тато й мама, навіть собаку підписувала: «Барбос». Колись нова вихователька, Марічка теж десь Олексіного віку і, до речі, також із дитбудинку побачила, як щиро чоловік ставиться до дитини. Марічка розуміла, що Олексі Оленку ніколи б самотужки не віддали. Утім, з часом вона зрозуміла: була б рада, якби вони всі стали родиною.
Олекса вже кілька років старанно виплачував іпотеку за однокімнатну квартиру у панельці десь на 95-му кварталі. Він працював майстром на шахті не шахтарем уже, а інструктором зарплата у гривнях була трохи більша. Проте якщо не вистачало сім’ї нічого не вирішиш! Марічка, відчувши, що від долі не втечеш, і сама почала частіше зустрічатися з Олексою. Довго вони не церемонилися вирішили офіційно зареєструвати стосунки, щоб Оленка нарешті мала справжню родину!
Оформили всі документи, облаштували дитячу кімнату, купили нову «Малишку» (ліжко), обклеїли стіни яскравими шпалерами з маками і рушниками. Взяли тортик і помчали у дитбудинок. Оленка кинулася в обійми, пригорнулася до обох. Помітила, як тато аж світився від радості. Олекса встав навколішки і шепнув доні: “Оленка, пакуй валізу. Їдеш додому! Та ми вже тебе чекаємо”.
Так склалось, що мрія дитини, якою колись розпоряджалося життя, здійснилась через десять років, замість безпритульності, у неї була справжня родина. Ну, чи залишилися Олекса з Марічкою разом тут вже «історія мовчить». Але якби не доброта і щире бажання бути разом, то навряд щось би вийшло. Такими історіями наша земля багата бо українці люди щирі, навіть якщо інколи соромляться посміхатися одне одному у маршрутці. Отож, друзі, діліться добром і, можливо, саме ви станете наступною історією для цілої країни.
