Вісім років я жила у шлюбі з чоловіком, вважала його звичайною людиною, але під час розлучення побачила від нього таке, чого й уявити не могла. Тепер мені справді гидко від думки, що була поруч із ним стільки років, але добре, що позбулася цього всього.
Ми зустрічались рік до весілля, разом були девять років. За цей час у нашій сімї траплялося різне: і сварилися, і мирилися, радісних митей теж вистачало. Я щиро вірила, що наше подружнє життя було цілком нормальне, як у всіх. Мої батьки теж переживали випробування, однак вже пятдесят років разом, і все у них добре.
У нас із чоловіком є син, зараз йому шість років. На момент розлучення йому було пять. Чоловік практично не займався дитиною, казав, що син ще малий, обіцяв, мовляв, виросте тоді вже гулятимуть і спілкуватимуться.
Вдома він теж нічим не допомагав: максимум помиє посуд або винесе сміття. Його мама виховувала у ньому думку, що це «жіноча робота», чоловікові негоже цим займатися.
Свекруха окрема історія. Слава Богу, що живе в іншому місті, приїжджає лише тричі на рік. Цих візитів мені вистачає з головою. Виходить, мужу всі навколо підігрують, а як тільки приїжджає його мама починаються скандали за родинними правилами, які вона привезла ще від свого батька.
Найбільше мене дратували її розмови про те, хто має «тягнути» сімю. Я й була тією «тягловою», адже моя зарплата завжди була у рази вища за чоловікову. Тому не зрозуміло, хто з нас мав би «берегти родинне вогнище», а хто «полювати на мамонта».
За останній рік чоловік узагалі майже не працював. Під час карантину їх фірма ще трималася, я зраділа, що пережили складний період, але ні все «потонуло», всіх звільнили й попросили шукати роботу. Він почав щось шукати, але тут не платять, там далеко, десь досвіду бракує, а десь роботодавець підозрілий. Коротше, він переходив із вакансії на вакансію, а я зносила усе на своїх плечах на роботі у два зміни, забирала сина з садочка, вдома друга зміна. Чоловік відмовлявся поратися по господарству, бо «зайнятий пошуком роботи», розсилав резюме і ходив по співбесідах.
Звісно, така ситуація мене абсолютно не влаштовувала. Я почала чіплятись, сваритись, влаштовувати істерики, залишала його й ночувала у подруг. Я дала йому передостанній шанс, але чоловік ним не скористався.
Зрештою я втомилась: зібрала його речі, вигнала зі своєї квартири, яку мені ще до весілля подарували батьки, і подала на розлучення. Він не раз намагався повернутись, просив вибачення, обіцяв гори золоті, але я вже була виснажена і не вірила жодному його слову.
Ми розлучилися, але і зараз колишній та його мама не дають мені спокою, вдвоє поливають мене брудом. Те, що я для його родини найгірша у світі, мене вже не хвилює, плювати на ці розмови. Але він телефонував і моїм батькам, розповідав їм різну гидоту а їм таке точно не треба в їхньому віці.
До того ж, поки мене не було вдома, він зі своєю копією ключа забрав мій ноутбук, осінню куртку, мікрохвильовку і всі золоті прикраси. Касових чеків нема, довести нічого не зможу, у поліцію звертатись сенсу не було. Думаю, це найкраще ілюструє його сутність. Винна я сама, треба було замінити замки, хоча хто ж думав, що він так вчинить.
Але найбільше мене вразило під час судового розгляду щодо аліментів чоловік заявив, що хоче тест на батьківство, бо сумнівається, чи це його син. Я відмовилась, сказала так, не твій, цим сильно здивувала його і матір. Можливо, моя відповідь була неправдою, але на ті обличчя варто було глянути.
Після суду чоловіка виключили з документа про народження дитини, і я стала абсолютно вільною. Я читала історії, як такі «татусі» потім і дитину не дають вивезти, і погрожують, і контролюють життя. А у мене все вийшло навпаки: він під кінець зробив мені найбільший подарунок.
Хоча і він, і його мама чудово знають, що син його копія. Але я не хочу, щоб ці люди його бачили, і тепер за законом маю на це повне право, вони ніхто. Вони самі собі це влаштували. Мені не треба від них допомоги, навіть аліментів не прошу.
