29 листопада 2014 року
Запис у щоденнику:
Сьогодні згадалося, як десять років тому моє життя обернулося зовсім неочікуваним чином. Я повертався додому після нічної зміни на шахті в Кривому Розі, ледве волочив ноги від втоми. Хіба жарт працювати після повернення з місць позбавлення волі, та ще й коли іншої роботи не знайдеш. Мої співмешканці у зйомній квартирі ще 14 шахтарів, радше спали б у гуртожитку чи в робітничому вагончику, ніж шукали вигідні умови.
Того вечора я вирішив скоротити дорогу через старий парк і вже уявляв, як розвалюся на своєму ліжку. Та раптом на лавці помітив щось велике, загорнуте у плед. Підійшов ближче… Серце впало. Переді мною було немовля, вкутане у теплу ковдру. Стояв, вагаючись організм вимагав відпочинку, а душа кричала: не можна лишати дитину. Було страшно: моє минуле могло зіграти злий жарт, а раптом хтось подумає, що це я був причетний…
Зібравшись з духом, я швидко зрозумів: тягти дівчинку у квартиру з чоловічим гуртожитком не вихід. Вирішив прямо віднести її до найближчого дитячого будинку на вулиці Соборності. Пояснив ситуацію виховательці. Дівчинку назвали Оксаною Іванівною на згадку про мого вчинку. Пропонували написати записку але нічого не було з речей дитини.
Відтоді я став часто думати про своє життя. Батьків у мене не стало, родини не мав, а душа прагнула домашнього затишку. Час від часу навідувався до Оксани, питав у вихователів, як вона, приносив подарунки, малюнки залишав собі на пам’ять. Оксанка кожного разу дарувала мені аркуш, де обовязково були намальовані тато й мама разом із нею.
З роками я став приходити частіше. В дитбудинку працювала нова співробітниця Лілія, моя ровесниця, теж колишня вихованка. Вона одразу помітила моє особливе ставлення до Оксани. Знала, як боляче дітям без родини, але й розуміла: самотньому чоловіку дитини не віддадуть ніколи, та й закони не на мою користь. Одного разу ми з Лілею відкрито поговорили. Їй імпонував мій характер, вона сама не мала близьких, розуміла мій шлях. Виявилось вона давно слідкувала за нашими зустрічами, і це торкнулося її серця.
Ми вирішили: разом можемо дати Оксані сімю, якої вона так чекала. Уже давно я виплачував іпотеку за 2-кімнатну квартиру навчання не минуло марно, піднявся до майстра, і заробіток зріс, гривень уже вистачало на стабільне життя. Удвох із Лілею зібрали документи, облаштували кімнату для доньки, узаконили шлюб і вирішили: час забрати Оксану додому.
Коли ми прийшли до будинку дитини, вона кинулася мені на шию, потім обійняла Лілію. Я став перед нею навколішки і сказав тихо: «Оксанко, збирай речі ми чекаємо тебе вдома». Так збулася велика мрія маленької дівчинки, яка десять років тому ледь не замерзла на лавці.
І досі не знаю напевно, що буде далі з нашим життям із Лілею, чи збережемо ми нашу родину. Проте очевидно: доброта, щедрість і віра в людські вчинки можуть робити справжні дива. І хоча Україна зараз переживає важкі часи, у серцях наших людей залишається місце для добра і щирої любові.
Сьогодні я знаю напевно: навіть одна добра справа може змінити не лише чуже життя, а й твоє власне.
