Мій чоловік мав коханку. Мене зовсім не турбувала їхня відносини, більше того, я навіть зустрілася з тією жінкою. Не було в мені ані злості, ані заздрості до неї, і мені здавалося цілковитою нісенітницею ображатися через чоловіка.
Ми з Марічкою (так її звали) сіли спокійно і довго розмовляли. Вона виявилася глибоко доброю людиною. Після цієї розмови склалося враження, ніби вже багато років знайомі, адже навіть обмінялися подарунками.
Пізніше Марічка й мій чоловік вирішили повінчатися. Звісно, це була несправжня весілля, лише жартома. Мене це не зачепило, і ми всі разом почали готуватися до цієї події. Я допомогла Марічці вибрати гарну весільну сукню, а вона порадила мені, яку вечірню сукню краще одягнути. Вирішили святкувати вдома, у нашій київській квартирі. Я була свідком при цій імпровізованій церемонії. Усе було дуже правдоподібно, не вистачало лише загсу.
У день «весілля» ми всі змалку прокинулися, завершили останні приготування і взялися готуватись. Я допомагала Марічці вдягти сукню. Дорогою до вітальні ми дали одна одній обіцянку залишатися подругами, що б не сталося. Потім Марічка й мій чоловік промовили свої клятви та обмінялися обручками. Молодята поцілувалися щиро й ніжно.
Першу свою «шлюбну ніч» вони провели у нашій оселі. А коли чоловік заснув, Марічка спустилася на кухню, де ми довго балакали за чашкою чаю. Та розмова була напрочуд теплою і щирою виявилося, у нас так багато спільного.
Я зовсім не відчуваю приниження через цю історію. Можу навіть сказати, що щаслива. Тепер у мене є справжня подруга, з якою можна і по магазинах пройтись, і у парк, і на Дніпро поплавати. Гадаю, наші стосунки з Марічкою завжди були й будуть важливішими за будь-якого чоловіка.
А як ви дивитесь на таку дружбу?
