Поки я варила борщ на поминальну вечерю за нашого покійного батька, поведінка мого брата Ростислава збила з пантелику всіх присутніх. Він працював за кордоном вже понад пятнадцять років і зявлявся в рідному місті Полтаві лише двічі за весь час, а тепер, на девятий день після батькової смерті, раптом повернувся. Ростислав виглядав неспокійно, перепитував, де лежать різні речі, нишпорив по коморах і шафах старої хати наших батьків, яка стояла на пагорбі, де росли бузкові кущі.
Кухарка дивувалася, бо памятала, як він давно поїхав, а Олеся, моя сестра, усі ці роки доглядала й батька, і маму. Але повернувся Ростислав не для прощання з батьком, а наче щось шукав ніби вві сні йшов коридорами, у яких стіни текли, і речі сипались з комодів, перетворюючись на копійки, що дзвенять по підлозі. Його поведінка спантеличувала Олесю вона гадала, що брат приїхав підтримати її в цьому тяжкому часі.
Та дії його були далекі від підтримки. Ростислав почав ставити під сумнів власність на речі, заперечуючи навіть старий сервіз ілюзій, що належав матері. Він діставав якісь бланки, стверджуючи, що наші батьки ще двадцять років тому переписали на нього все майно. Він змушував Олесю відчувати провину, натякаючи, що вона хоче забрати в нього дім, де дзвенить порожнеча. Засмучена і зі сльозами на очах, Олеся залишила хату, за нею вийшли й інші родичі, занепокоєні такою безглуздою поведінкою Ростислава.
Попри напруження, Ростислав ще тиждень блукав цією хатою, змінюючи замки, зварюючи грати на всі двері й вікна, доки не повернувся до дружини за кордон. А трохи згодом сусід із його будинку десь у далекій Європі привіз погану новину Ростислав тяжко захворів, і лікарі не давали світлих надій. Його здоровя марніло, немов хата, що сиплеться від однієї дощу, і хвороба підкрадалася, повторюючи шлях батьківського занепаду. Коли це дізналась дружина, вона ніби з іншого боку дзеркала почала наполягати, щоб він повернувся в Україну, бо став для неї тягарем.
Та відданість Олесі до рідних була непохитна. Попри біль і образу, яку їй завдав Ростислав, вона вірила: це її брат, і вона мусить потурбуватися про нього. Проте її донька Стефанія, мовби голос совісті, непокоїлася, що Олеся віддасть усе життя і сили заради невдячного брата. Донька прямо поставила Олесі важкий вибір, нагадуючи, як важливо брати до серця час, проведений разом з нею й онуками, що так сильно люблять бабусю.
Затиснута між сестринським обовязком і проханням доньки, Олеся розривалася і не могла знайти собі місця. Їй було шкода Ростислава, що опинився у пастці власних злиднів і страхів, та водночас вона розуміла: у словах доньки є істина. І ось, у темному сні, перед її очима блимають одна за одною незвідані стежки рішень, і жодна не веде до спокою, а серце стискає важкий гріх роздумів що ж буде краще для неї й родини?
