У деяких стосунках настигає мить, коли один із партнерів раптом і без жодного логічного пояснення втрачає до іншого всі почуття. На жаль, саме таку трагікомедію пережив Марко. До сімнадцяти років цей хлопець не мав жодного романтичного досвіду хоч чимало дівчат і кидали на нього погляди, він був мужньо зайнятий саморозвитком, підручниками і мрійливо дивився у майбутнє, де на його халаті гордо світиться напис «хірург». Бо хірургія, як-не-як, не пробачає неуважності.
Тільки вступивши до Львівського університету, після чергової опікунської лекції від мами, Марко нарешті визнав: варто хоча би придивитися до представниць прекрасної статі. Та й не для звітності перед мамою, а для душевної рівноваги. І тут доля посміхнулася йому у вигляді чарівної Ярослави, котра навчалася з ним у одній групі. Коли Марко таки наважився розговоритись із нею, Ярослава була відверто вражена адже він рідко спілкувався з дівчатами, воліючи триматися за перевірених друзів-семінаристів.
З того часу вони почали мило спілкуватися, і навіть ресторан кілька разів відвідали на жаль, не зїли всі вареники світу, але вечеря вдалася. Згодом їхня дружба плавно трансформувалась у щось серйозніше, та вони вже не соромились сказати: «Так, ми зустрічаємось».
Мама Марка майже святкувала вже весілля: нарешті її хлопчик не залишиться гусаком на одинці й не буде вареники сам собі варити. Проте, як це буває у житті, після закінчення університету почуття Ярослави кудись розчинилися, як сіль у борщі і хоч це засмучувало, але не викликало сенсації. Дізнавшись про все це, Марко відчув, що його серце досі не натирало мозолів це перша в житті образа така сильна. І хоча з вигляду справжній дорослий хлопець, та вперше в житті зрозумів, як воно коли тебе «відпускають», а тобі ще хочеться залишитись.
За каву у ресторанах, до речі, Марко платив у гривнях а як же ще!
