Народився другий син мій. Усе почалося у лікарні, де нас одразу відвідали рідні обличчя бабусі та дідуся сяяли таким сонячним щастям, що навіть шпалери в палаті розтанцували. Усі бажали здоровʼя, радості, усього найкращого, а повітря пахло дивним ароматом свіжоспечених вареників і дитячої книжкової казки.
Свекруха з тестем мають трикімнатну хрущовку у самому серці Львова, мама з сестрою живуть під Чернівцями у просторій старій хаті з блакитними віконницями І ніхто й гадки не має, що наша кімната у пʼятнадцять квадратів набуває нових геометричних форм, коли тут збираються всі четверо нас як в скрині, де змішується все: і дитячий сміх, і гіркуватий чай, і думки про вічне.
Батьки чоловіка перебралися у село на мальовничий Поділля, де на городі часник мружиться під сонцем, а за городом річка, що тече у невідомість. Відповідати на наші прохання про обмін помешканням вони не захотіли.
Було одного разу, що свекруха сказала з поважною резонністю: Ми вже люди літні, спимо кожен у своїй кімнаті, у великій збираємося на борщ та серіали, а гостей зустрічаємо під яблунею, щоб не будити хатніх павуків.
Думаю, вона уявляє, що нам із дітьми легко спати рядком на одному дивані, обійнявши подушки і ще немовчазний дитячий плач супроводжує нас, мов задзеркалля зі скрипливих пісочних годинників.
Ці думки пролітали у мене в голові, як тіні лелек, і, здається, були написані на моєму обличчі бо родичі якось невловимо вповільнили свої обійми та побажання й розійшлися по різних напрямках, мов на станції у дощ.
Коли залишилися самі, я кивнула чоловікові і посміхнулася крізь сум:
Ну, а тепер, скажи, коли ми вже помандруємо додому, у нашу чарівну квіткову скриньку?..
