Ой, слухай, є в мене історія про одну знайому, Ганну, може, щось тобі нагадає. Була вона на четвертому курсі у Львівському університеті, коли завагітніла. Але не сказала одразу своєму хлопцеві Іванові, той дізнався тільки на пятому місяці. І уяви, яка там реакція була: «Чому ти мовчала весь цей час? Я ж чітко казав, що дітей лише після випуску, коли своя квартира, стабільність, все таке» говорить Іван.
А Ганна: «Та нормально, я завжди відчувала, що навчання то не зовсім моє, я хочу велику сімю!» Тут вже йому накипіло так, що він книжкою жбурнув у стіну. А вона ще й додає: «Все у нас вийде, поселимось в бабусиній квартирі на Сихові, а бабуся хай нам з дитиною допомагає. А там і ще малюка заведемо. Але спочатку весілля, якнайшвидше!»
«Та ти себе чуєш? Весь цей час лише прикидалась такою милою!», розлютився Іван і почав валізу збирати. На це Ганна: «Ти що, мене кидаєш? Ти ж мав одружитись зі мною! Як лишиш, то я всю універу про тебе розповім!» А він: «Я тут жити не буду, краще поживу сам місяць, а потім вирішу. Як дитина народиться генетичну експертизу зробимо, аліменти платитиму».
Минуло десять років. Іван працював у Києві в офісі. Його керівник, пан Мирон, якось дізнався, що в того є син: «Іване, ти хоч раз з сином бачився?», питає. «Та ні, навіть не знаю, який він», відказує Іван.
Тоді вирішив Іван студентам свою історію розповісти мовляв, його дівчина обдурила. А хтось йому: «Тобто ти залишив її одну з дитиною?» «Та я не кинув! Гроші ж висилав!» почав виправдовуватись Іван. «Та вона казала, що це лише копійки. І що ще й сина інколи лупцював», втручається керівник.
Іван люто сварив Ганну, бо ж начебто попереджав. Цього разу офіційно, враховуючи свою зарплату, подав документи на аліменти а вийшло ще менше, ніж давав раніше. Ганна вже рік як одружена, і хоч Іван вважає, що їхній син гарно вдається в капості, як і вона, живуть вони собі добре От такі в нас бувають історії.
