Оленко, долинув знайомий голос свекрухи. Я тоді ще тримала телефон біля вуха й здригнулася. Як завжди, усе на тому ж місці, бурчала свекруха невдоволено. Я намагалася не звертати на неї уваги й продовжувала розмову далі. Свекруха не вгамовувалася: Говориш і говориш, а мала б підготувати щось синові поїсти.
Тихіше, кинула я, закінчуючи свою розмову. От подивіться на неї! Що тут скажеш! буркотіла свекруха й нарешті вийшла з кімнати. Я важко видихнула, бо була смертельно втомлена від усього цього. Минулого року ми з чоловіком, Миколою, нарешті розрахувалися за свою іпотеку. Жили ми в однокімнатній квартирі у Львові, зате кухня простора, а з балкона було видно місто. Вперше я стала думати, що час заводити дітей. Я працювала віддалено, і лише Микола розумів, що це зовсім не просто. Одначе свекруха зі мною ніколи не погоджувалася.
Батьки Миколи мешкали в селі на Тернопільщині й ми не могли часто їх відвідувати. До того ж сусід свекрухи давно хотів розширити своє подвіря і переконував їх продати хату. Згодом виявилося, що поряд з нами у Львові продавалася квартира. Свекруха, яка колись зарікалася жити у місті, раптом передумала й швидко продала сільську хату. Батько Миколи продовжував працювати, а мати тільки-но вийшла на пенсію. В селі їй було нудно, а тут я, нібито, завжди під рукою. Вона ніяк не хотіла помічати, що я весь день на роботі, займаюся справді важливими справами, а не просто базікаю в телефон.
Відтоді щоранку, щойно Микола виходив з дому, свекруха вже сиділа у нас на кухні. Я намагалися пояснити їй з Миколою, але марно. Минуло кілька днів, усе повернулося на круги своя, і знову свекруха за порогом. Одного разу ми вирішили не відчиняти двері. І я мусила працювати під дзвоник у двері. Тоді свекруха почала стукати, кричати, що викличе поліцію, й тоді мені доводилося піддаватися. Я й Микола не знали, як бути з такою щоденною навалою, але не можна вже було так далі жити. Навіть, коли свекруха ображалася, це тривало лише день.
Наступного ранку вона знову бігла до нас, несла поради й завязувала довгі бесіди. Я вже не витримую, зізналася я якось Миколі, твоїх слів вона не слухає, а мої тим більше. Знаю, кохана. Не уявляю, що робити. Це вони самі вирішили переїхати з села до квартири. Як я міг їм завадити? Може, придумати для мами якусь справу? Я вже все перебрала нема такого, що їй припало б до душі. Замовкли ми обидвоє.
Скільки у нас накопичено гривень? раптом спитав Микола. Давай подивимось, а навіщо тобі? перепитала я. Ми живемо в однокімнатній, а якщо народиться дитина, нам мало місця. Може, вже час подумати про більшу квартиру? У іншому районі? Так, чому б ні? Навіщо чекати? Не повірила своїм вухам і від радості міцно обійняла чоловіка. Наступного дня я літаю по квартирі, і навіть візити свекрухи вже майже не дратували. Минуло два тижні ми ошелешили батьків новиною про переїзд.
Що ви таке кажете? присіла свекруха на стілець. Дуже добре, діти. А де ж будуть спати внуки? Так і годиться! підтакнув і тесть. Мамо, ну годі! Ми ж не в інше місто перебираємось просто в новий район. Не сваріться. Тут стільки сусідів вашого віку. Ми будемо в гості приходити! поспішив заспокоїти її Микола.
На диво, свекруха швидко знайшла спільних знайомих у новому дворі. А ми з Миколою почали новий життєвий етап власний, тихий, уже дорослий.
