Кілька років тому мій друг Андрій одружився. Треба сказати, він втримався довго Андрію вже було тридцять три. Усе життя він жив для себе й відкрито говорив, що сімя не для нього. Візити до батьків, закупи продуктів на тиждень, родинні застілля все це викликало в нього лише подив.
Коли друзі або рідні жартували про його статус, Андрій завжди відповідав одне і те ж:
“У мене своя квартира, добра робота, навіщо мені хтось ще? Прекрасно обходжуся сам. Зі мною ж вірний друг пес Барс. Ми разом і не знаємо клопотів. А жінки? Сьогодні є, завтра немає нічого страшного.”
Але з часом все змінюється. І ось Андрій потрапив у тенета жінки. Дівчина була непроста… Вона навмисне трималася відсторонено, і це лише більше зачаровувало Андрія. Її звали Оксана, їй було 29, вона вже була розлучена й дітей не мала. Познайомилися вони у кавярні.
Згодом зустрілися ще раз. Оксана почала залишатися в Андрія все частіше, і з часом її речі зявилися у шафі. Не встиг Андрій озирнутися, як вони вже жили разом. Одного разу, коли обоє пили чай на кухні, Оксана сказала:
“Андрію, ти не раз натякав на весілля. Думаю, я погоджусь.”
Андрій хоч і намагався пригадати, коли це було, нічого не міг згадати. Але й відмовити прямо не наважився. Зробив спробу, проте Оксана перевела розмову на планування майбутнього весілля.
Він розумів, що все йде не за його сценарієм, але проти Оксани йти не зважився. Думав собі все одно колись треба одружуватися, а Оксана непоганий вибір. Тож у країні стало на одного холостяка менше.
Перший рік у шлюбі був гарний, хоча дрібні непорозуміння траплялися. Андрію не завжди подобалось, що Оксана могла спілкуватись із колишнім чоловіком, а Оксані не подобалось, коли Андрій затримувався на роботі чи повертався додому напідпитку. Коли Оксана жалілася на нього колишньому, Андрію це теж було не до душі.
На захист собі Оксана казала, що треба залишатися доброзичливою до людей. Якось Андрій святкував день народження директора на роботі, а ввечері знову прийшов додому напідпитку. Ліг у сусідній кімнаті й почув, як дружина розмовляє з Барсом:
“Ти такий хитрий. Їси, спиш і все. Більше нічого не вмієш, тільки спати. Хоча… ти розумніший за свого хазяїна. Мовчиш, але все розумієш. А він нічого розуміти й не хоче. Як так можна жити?”
Андрій збирався встати й сказати все, що думає, та раптом почув інше:
Знову прийшов пяний. Барсику, й тебе вже дратує цей запах? З кожним разом усе гірше. Не можу вже його бачити. Шкодую, що вийшла за нього. Здавалося, нормальний чоловік, а виявився нікчемою. Колишній мій був кращий він не пє, гроші заробляє. Чому я пішла від нього? Ну, зрадив пару разів, але хіба це рідкість? А скільки подарунків дарував, а як умів вибачитись! Тепер усе просить повернутись. Що мені робити, Барсе? Все залежить від тебе. Подавай знак.
Не витримавши, Андрій зайшов у кімнату, покликав до себе Барса, подивився на Оксану й сказав:
Якщо ти думала, що я марив родиною, помилялась. Мені не потрібна дружина. Тим паче така. Ти сама сюди прийшла. Тепер мені гидко на тебе дивитись. У тебе година, щоб зібрати речі. Твій колишній, мабуть, тебе вже чекає. Або ще хтось. І запамятай завтра можеш подавати на розлучення.
Оксана замість того, щоб піти з гідністю, розридалася, почала вибачатись, а потім звинуватила Андрія в бездушності. Однак він лишився непохитним і виставив її за двері. Під будинком вона викликала таксі, сіла і поїхала в невідомому напрямку.
Та коли шум стих, Андрій залишився сам із Барсом у порожній квартирі. І тоді вперше за довгі роки в його голові зявилась думка: щастя не знайдеш, якщо не вмієш цінувати людей поруч. Адже навіть найсвобіднішому вовку одного дня може захотітись тепла та взаєморозуміння, а його вже не буде кому подарувати.
