Обговорили ми всі подробиці й вирішили переїхати жити разом. А чому б і ні? Ось скільки переваг ми відразу побачили у своїй ідеї:
Ми обидві самотні. У шістдесят років уже не так просто знайти чоловіка, а якщо й пощастить тоді питання з квартирою можна вирішити в будь-який момент. Діти й онуки розїхалися далеко. Рідня лиш радіє, що їхні бабусі не нудьгують. Коли ми були молоді, разом винаймали квартиру в Черкасах. Тоді в мене була маленька донька, та якось ми ладили, хоча й характери мали непрості. Нудьгувати нам тоді не доводилося: разом прибирали, готували борщі, ходили на концерти, щоб не сидіти вдома цілими днями.
Стабільність фінансова. Тепер видатки поділяться навпіл, а дохід від здачі моєї квартири у Львові в оренду гарна підмога. У нас ще й залишатимуться зайві гривні! Повноцінна підтримка. Якщо хтось захворіє чи занедужає поряд завжди є допомога.
Єдиний позитив одне відчуття плюсів!
Реальність
Перша ж суперечка стосувалася вибору квартири. Кожна хотіла залишитися у своєму місті: Марія у Києві, я у Львові. Кожна мала свої аргументи. Я навіть була готова поступитися, але сперечалася до останнього, щоб Світлана не вирішила, що я завжди поступатимусь.
Друга сварка була про кількість речей. Коли я погодилася їхати до Світлани, почала пакувати своє добро її це розлютило. Мовляв, куди стільки всього? Поставити нікуди, а як залишити боялася, що нові квартиранти небережливо поводитимуться.
Зрештою, ми орендували бокс у гаражному кооперативі та завезли туди гори посуду й усілякого хатнього начиння. Квартиру швидко здали, а ось тоді й почалося справжнє життя. Я відчула, що Світлана потроху загрожує моїм кордонам. Мені було, наче я тимчасова гостя, але поступово відпустила відчуття.
Життя на одному полі не склалося, бо рівності не було: вона звикла мити підлогу саме ввечері, а я зранку, вона ховала пральний порошок у шафу на балконі, а я на кухонну полицю. Все треба було робити по її заповіту, бо вона тут господиня.
Опісля ще випливли несподіванки зі смаками. Вона полюбляла капусняк і кутю, а я борщ і вергуни. Спершу мовчала, вірила її смаку, з часом навіть про свої вподобання й забула. А потім новий штрих: у мене чутливий сон, а Світлана любить засинати із ввімкненим телевізором. Шурхотить телевізор, сварки зі сном і навіть беруші не завжди рятують.
Різних дрібних мінусів ставало щораз більше. Ми пробували терпіти, шукали компроміси. Але настав момент: я помітила, що Світлана почала дратуватися від самої моєї присутності. Я виконувала всі її прохання, але щось усередині все ж її чіпляло.
Вона раптом перестала зі мною говорити. Минає день, минає тиждень Я тільки й думала чим я її образила? Нарешті моя стриманість тріснула я заплакала вголос прямо перед нею. Світлана теж розплакалася. Зізналася: не розуміє, чому так роздратована. Я зрозуміла людям треба жити на своїй землі й за своїми правилами. Краще бачитися частіше, ніж жити разом.
Ми розірвали договір оренди й наші стосунки одразу покращилися.
