Відійди від мене! голосно вигукнула Ганна до Лесе, яка стояла у сльозах. Створюй власне життя без нього!
Але Остап мій чоловік. Ми ростимо доньку. Ти не можеш збудувати своє щастя на чужому нещасті.
Не починай! Не можна жити без почуттів. Не Остап кидає дитину, а ти. Я не проти, щоб він бачився з дочкою.
Ганна різко розвернулася і пішла. Того вечора Остап ухвалив остаточне рішення. Він зібрав речі й покинув Лесю. Вона благала його не робити дурниць, але серце його було вже порожнє. Леся вирішила дізнатися, чим же суперниця краща за неї.
Я більше не можу з тобою жити. Мені байдуже до тебе. Це не те саме, що з Ганною. Я почав дихати з нею, коротко кинув Остап.
Минуло кілька місяців. Лесі спочатку було важко прийти до тями. Та вона зрозуміла: потрібно жити далі, якою б важкою не була дорога. Донька зростала. Леся за освітою була економістом.
Вона вирішила спробувати влаштуватися бухгалтером. Під час співбесіди керівник підприємства почав проявляти симпатію його вразила її відповідальність і бажання розвиватися. На щастя, мама Лесі погодилася доглядати за онукою, поки Леся працюватиме.
Леся зосередилась на карєрі, поставивши особисте життя на паузу. Роки наполегливої праці зробили її цінним працівником, а згодом заступником директора.
Єдиним чоловіком, із яким Леся спілкувалась найбільше, був її керівник Степан. Він був ввічливим, уважним, її це зігрівало. Леся також відчувала до нього симпатію, але він мав родину дружину і дітей. Леся не хотіла порушувати чийсь спокій.
Та зовсім інакше думав Степан. Одного разу він відверто зізнався Лесі, що давно закоханий у неї й готовий залишити дружину. Він обіцяв не припиняти утримання їхньої доньки.
Попередній досвід лишив у Лесі глибоку рану. Вона не знала, як вчинити. У памяті звучали її власні слова, сказані колись суперниці: Не можна будувати щастя на чужому горі.
Але Степан не відступав. Між ними поступово виникло щось більше, аніж ділові стосунки. Степан часом говорив: він ніколи не кохав дружину, що їхній шлюб це фатальна помилка, він мучить і себе, і дружину байдужістю. Проте Леся лишалась непохитною. Вона одного разу почула, як дружина Степана плаче. Вона знала, як це бути покинутою. Леся боялася тієї зустрічі, але розуміла, що її не уникнути.
Одного вечора біля офісу до Лесі підійшла жінка. Леся одразу здогадалась це була Ганна. Ганна зупинилась перед нею, обличчя її стало білим як стіна.
Це ти? запитала вона.
Так, це я, проказала Леся майже шепотом.
Ганна почала переконувати Лесю, що вона мала рацію: Не можна зводити життя на чужих сльозах.
Згадай, що ти мені сказала кілька років тому! холодно промовила Леся.
Так, я помилялася. Я не мала права забирати твого чоловіка. Все повертається. Але, благаю, не забирай у мене Степана! Я нікого так не кохала. Через нього я покинула свого чоловіка. Без нього я не виживу. Хіба ти не розумієш? Ти була на моєму місці.
Замовкни, крикнула Леся.
Леся не прагнула помсти, навіть якщо йшлося про Ганну. Проте Степан переконував її, що кожен заслуговує на щастя.
Лесю, якщо я залишуся з нею, нещасними стануть троє: ти, я і Ганна. Нічого не зміниться. Я її не люблю. Я залишу Ганну так чи інакше.
Леся замислилася. Відчуття провини її не покидало, але вона зрозуміла: якщо залишить усе як є, то не врятує нікого. І якщо навіть залишить Степана, легше нікому не стане.
Вона дала собі шанс на щастя шанс бути коханою і кохати. Життя, як бумеранг, усе повертається. Але кожен має право мріяти про своє сонце навіть після найчорнішої ночі.
