Маю приятелів, яких завжди називала бережливими. Вони економили буквально на всьому. На їжі, на одязі. Але не тому, що бідують зовсім навпаки, досить заможні люди. Гроші у них завжди при собі, тому можуть собі чимало дозволити.
До них у гості я ходила лише за нагоди, а так переважно тільки телефонували одне одному. Минуло вже кілька десятків років з тієї історії, але і тепер памятаю її, наче все відбувалося вчора. Якось вони запросили мене на іменини. Пішла, а додому повернулася голодна, наче й не була в гостях.
Зранку, в призначений день, акуратно склала в сумку підготовлений заздалегідь подарунок дрібниця, але приємно і вирушила на роботу. Близько четвертої дзвонили друзі, кличуть на святкування. А я, думаючи, що попереду вечірка зі щедрим столом, в обідню перерву випила тільки каву й скуштувала дві дрібні ватрушки нічого не їла, щоб приберегти апетит.
Прийшла я до друзів навіть раніше, ніж слід було. Вручила охайно запакований подарунок, побажала щастя й міцного здоровя, ще й з гумором сказала, що в мене вже живіт бурчить спеціально нічого не їла. Головний господар відразу заспокоїв: Та все готово, не хвилюйся.
Гостей шість душ, до того ж господар з господинею. Зайшли до вітальні, дивлюся столу немає! Зрозуміла: робитимемо фуршет по-українськи. Стільців теж не було, лише невеличкий диванчик впиватись і їсти впотьмах на підлозі не дуже хотілося, але ж веселе товариство, нічого страшного. Один з хлопців спорудив низький круглий столик.
І тут відчула жаль, що вдень обмежилась лише двома ватрушками. На столику лежали маленькі тарілки аж в око кинулося: усе розраховано чітко на душу. На кожній тарілочці по вісім шматків: вісім тоненьких скибочок домашньої ковбаси (яку я обожнювала!), вісім шматочків буженини, вісім шматків сиру. Помідори й свіжі огірки також поділені по вісім легеньких шматочків кожного. Усе дуже тонко порізано, і в цьому навіть якась естетика. А ще дві маленькі миски салату. Фрукти так само, поштучно, девіз по-людськи і рівно. Закінчував всю цю щедрість пляшка червоного домашнього вина. Коротко кажучи, їжте й пийте на здоровя, дорогі гості.
Сиджу, жуючи шматочок ковбаси з сиром, і розумію: ще більш зголодніла. Навіть пити не дуже хотіла боялася запивати без хорошої закуски. Господар підморгнув: Та зараз ще щось гаряче піднесемо!. Я аж зраділа: думала, буде справжня ситна страва.
Господиня подала гаряче. На маленькій тарілочці картопля смажена й по стегенцю курячому. Рівно по одному на кожного! Хоч й досі цей момент смішний згадувати. Добре, хоч торт був стандартного розміру, і його порізали щедріше.
Посиділи добре, поговорили, навіть пожартували багато. Але додому я повернулася через якусь годину-півтори, дуже голодна. На зворотному шляху зайшла до крамниці, де купила чогось поживного, і вдома вже нарешті по-людськи поїла. Ось так мої друзі берегли свої гривні на гостях.
І тепер, згадуючи цю історію, думаю: навіщо кликати людей на квартальний чи іменини, якщо не хочеш або не можеш нормально пригостити?
