Ми з чоловіком разом уже підходить як до семирічного ювілею, а до того ще так давно знайомі, що здається, британських учених можна звати на експертизу памяті. За цей час ми обидва гарували, як бджоли, й змогли наскладати коштів на власний будинок, який, зрозуміло, будували своїми руками й нервами.
До цього етапу ми мешкали у квартирі чоловіка її, між іншим, він вичистив і відремонтував саме перед нашою весілкою. Що характерно, попри роки, той ремонт і досі виглядає так, що мама на гостину не соромно запросити.
Тож коли ми переїхали у свій дім із подвірячком, навіть не думали про якісь там оренди чужинцям бо ж знаєте, як наші люди: «Як пустиш когось помити підлогу потім і стіни доведеться замінювати!» Тож вирішили просто залишити квартиру як є.
А тут ще пів року тому батьки мені подарували ще одну квартиру, цього разу вже в самому центрі Дніпра. Ну продавати який у тому сенс? З витратами на будинок уже розрахувалися, а гроші не ковбаса, день потримав і зїв.
Тому ми вирішили з чоловіком: трохи пізніше зробимо там косметичний ремонт, замінимо меблі так, щоб якщо вже і здавати, то не соромно було, а казати «пардон, тут все просто фанера».
Загалом, стоїть та квартира, пил збирає, аж поки на сімейній вечері не вирішила про це згадати моя золота своячка тобто сестра чоловіка.
Вона почала жартувати-пірнати у глибини: мовляв, у вас аж дві квартири прохолоджуються без діла, одна ще куди не йшло, а от дві це вже перебір, якщо враховувати, що сімї завжди треба допомагати.
Тут нюанс: вона з чоловіком щось задумали купити дім у новобудові, далеко не в центрі вже на міському горизонті. Але процес тягнеться, бо з їхніми зарплатами про кредит лише у Кіндер-сюрпризах читати можна.
Дискусія поступово перетворилася на балаган. Своячка, з іскрою в очах, запропонувала своє бачення: коротше, продайте-но свою зайву квартиру, дайте нам гривні-половину тієї суми, на решту живіть і проценти капайте у банку. І не хвилюйтеся ми ж усе повернемо… ну, за кілька років, а може й за десяток.
Бачу, мого Остапа (так мого чоловіка звуть, не Іван-ж-бо, не якась там розтиражована Марічка!) вже почало крутити. Справа ж у тому, що ми і так підтримуємо цю родину рублем, ой, тобто гривнею: і хату підфарбуємо, і вареників на гостину наваримо. Але така пропозиція це вже рівень серйозних переговорів у Нацбанку.
Ну, бачу, треба брати слово у свої руки. Кажу: вінь, дорога, ситуація серйозна. Вийде як: ви матимете квартиру, а в нас все, що залишиться кілька тисяч гривень на рахунку й купа листів від банку про акційний депозит. І ще питання: коли ти ті гроші повернеш, га?
Наведу приклад на нашій же родині: слово родина родиною, але гроші до грошей окремо. Ніхто не знає, що завтра вилізе на голову, а ми і так не жируємо.
Не дивина, що таке підняття питань на сімейному застіллі викликало в усіх ніяковість. Своячка моя обидилася, чоловік мій терміново заговорив про прогноз погоди. Ну а я собі думаю: життя не казка, але головне, щоб родичі надовго гніву не тримали.
