Був десь о восьмій ранку, коли вся наша родина зібралася в нотаріальній конторі у центрі Львова, наповнена очікуваннями, що заможний родич залишив кожному з нас чималу спадщину. Оскільки нотаріус затримувався, атмосфера ставала дедалі напруженішою. Старша донька Олекси, Ксенія, ледве стримувала свої емоції, бо дуже хотіла дізнатися, чи згадується вона в заповіті.
Та невже, тітко, не можна хоч трохи поваги проявити? Ти ж мала б бути в жалобі. Наш батько пішов із життя, озвався мій брат Тарас.
Не називай мене тіткою, трохи образилася вона. Я ще молода! Кажи мені просто Галина.
Дивно думати, що макіяж та омолоджувальні процедури можуть допомогти тримати час, вже сердито прокоментував Тарас.
Нарешті увійшов нотаріус пан Петро, привітався, окинув усіх уважним поглядом, взяв зі столу теку з паперами.
Ви готові почути заповіт? спитав він і, діждавшись кивків, загадково всміхнувся.
З того усміху я вже відчув: просто так нічого не буде. Пан Петро почав читати останню волю Олекси.
Я залишаю спадок усім вам. Але отримати його зможуть не всі. Я вирішив для вас влаштувати справжній квест, як колись моя мама для мене і моїх сестер. Маєте вирушити всією родиною у наше рідне село Колочава на Закарпатті. Ми жили скромно, мали мало грошей, але були дружні. Як найстарший син, я успадкував від мами скриню, у якій сховані “скарби” для вас. Однак тільки найкмітливіший отримає ключ. Він десь захований у хаті, знайти його буде непросто. На щастя вам! прозвучали останні слова заповіту.
Декілька хвилин усі сиділи мовчки, не вірячи, що навіть після смерті дід спромігся розіграти справжню гру з родиною.
Мовчанку перервала тітка Галина, старша донька покійного Олекси:
Мій чоловік, діти й я вирушаємо просто зараз у Колочаву. Є охочі поїхати з нами шукати того ключа?
Ми з Тарасом у ваші пошуки йти не будемо, озвалася інша донька, Соломія. Добре знаючи батька, впевнена, що тут ще якийсь задум. Нам гроші не важливі.
Галина, її чоловік і кілька родичів подалися в село. Вони нишпорили по подвірї, залазили у хлів подивитися корів, шукали підказки у стогу сіна, лізли навіть через тини. Сусіди здивовано споглядали це дійство. Поки тривали пошуки, сукня Ксенії від відомого дизайнера перетворилася на звичайну ганчірку.
Згодом вони таки знайшли ключ, відчинили стару мамину скриню і були ошелешені: там був лише конверт і купа льодяників.
Усі мої заощадження я віддав на благодійність. А вам залишив те, що, як виявилося, ви справді заслужили. Дякую, що принесли трохи радості мешканцям Колочави, було написано на клапті паперу, підписаному моїм покійним батьком.
Дивлячись на родину, я зрозумів: справжня цінність не в грошах, а у щирості і добрих спогадах, які залишаються після нас. Оце і є те, чому треба вчитися все життя.
