Jurnal, 14 березня
Я працював продавцем у невеличкому магазинчику на Оболоні в Києві. Одного дня зайшла літня жінка. Вона купила кілька важких пакунків і виглядала розгублено, коли зрозуміла, що сама все не донесе.
Далеко ви живете? спитав я її.
Три вулиці звідси, відповіла вона.
Тоді дозвольте допомогти вам.
Я зачинив магазин трохи раніше, пожертвував обідом та поніс їй важкі сумки. Виявилося, що та жінка надзвичайно щира та відкрита. Її звали Соломія Олександрівна, їй уже було 78 років, і вона залишилася сама-самісінька. Син загинув від лейкемії ще будучи молодим, а доньку позбавили батьківських прав через її негідний спосіб життя навіть не згадувала час від часу рідну матір.
Відтоді я часто забігав до Соломії Олександрівни: приносив продукти, смакували чаєм, розмовляли про життя, допомагав по господарству та просто підтримував добрим словом.
Якось я не зміг завітати й вирішив сам її провідати. Довго стукав у двері, поки не почулося:
Хто там?
Це була сусідка. Я її запитав:
Ви не Соломія?
Ні… Її забрали в лікарню. Вона лишила для вас листа, коли стало зовсім зле.
Я поклав записку в кишеню: читати того дня не міг. Ввечері розповів дружині про все, і ми разом вирішили прочитати листа.
«Дорогий Андрію, ти єдина моя підтримка. Лише до тебе можу звернутися. У мене є онучка, донька залишила її в інтернаті у неї відібрали всі права. Я відвідувала дівчинку на кожні вихідні… Якщо маєш можливість, навідай її хоч інколи. Ось телефон, подзвони для тебе там залишили щось…»
Наступного дня зателефонував за вказаним номером і домовився про зустріч, на яку пішов із дружиною. Нас прийняв чоловік виявилося, що він нотаріус. В його кабінеті я дізнався: Соломія Олександрівна заповіла мені свою київську однокімнатну квартиру.
Ми вирішили разом із дружиною навідатись до дівчинки. Їй було 10 років, руді коси і теплий погляд ні з чим не переплутаєш. Вона нас причарувала своєю щирістю, ми захотіли її вдочерити. Наші діти зраділи новій сестрі. Минуло три роки. Я та Катерина, моя дружина, дуже посварились, і вона виїхала з дітьми до своєї матері. Проте трохи згодом ми помирилися.
Оленка, так назвали дівчинку, підросла, але сама не спішила переїжджати у квартиру бабусі ми здавали житло й мали додатковий дохід. Наші діти теж не поспішали залишати батьківське гніздо.
Одного разу Катерина працювала допізна, і коли я почув, як повертається додому, кинувся назустріч. Та цього разу вона прийшла не сама із нею був хлопчик.
Андрію, я маю пояснити, почала вона.
Ходімо на кухню, нагодуємо всіх, покладемо спати, а потім поговоримо.
Це трапилось, коли я жила у мами… Я була розгублена, ми посварилися, тоді й сталася помилка. Справа в тому, що нещодавно подзвонили з опіки дитину забрали від матері, бо вона зовсім занедбала хлопця. Тепер або ми його беремо, або віддадуть в інтернат. Якщо хочеш, можемо й віддати, я зрозумію…
Я не міг цього допустити. Хлопчина копія мого батька в дитинстві. Я пробачив дружину й прийняв дитину у сімю.
Так ми і живемо разом з вдячністю за долю, за шанс дарувати сімю тим, хто цього так потребує. Я навчився у людському житті важливі не багатства, а щире серце та вміння прощати.
