Нам єднався кохання, коли ще навчалися в університеті в Києві. У нас не було жодної копійки, навіть на весільний букет не залишилося. Наречений мій, Остап Шевченко, назбирав для мене польових квітів десь біля околиці міста, а вони чомусь сяяли всіма барвами, аж очі боліли дивитися. Я виходила заміж уже вагітною, немов маленька пташка, що ховає під крилом свою таємницю. Після весілля ми оселилися у моєї мами в Полтаві, під дерев’яними вікнами, крізь які чувся шепіт старих лип. Поки навчалися, мама годувала нас печеною картоплею, годувала розрадами, а життя нас годувало невідомістю.
Спершу наш шлюб був, наче акварель, розмитий, але барвистий. Ми разом ходили вечорами берегом Ворскли, вчили сина плавати поміж теплих каменів. Остап допомагав мені з ним, ми прокидалися часто разом просто щоб дивитися, як наш Данило посміхається крізь сон. Остап хапався за будь-яку роботу, щоб принести додому бодай кілька гривень був і вантажником на складі в Харкові, там відміряв цілих чотири роки, намагаючись не втратити віру у весну.
Пізніше Остап вирішив відкрити свою справу невеликий продуктово-господарський магазинчик на базарі в Сумах. І закрутилося наше життя, мов лялька в танці: і будинок власний звели, і старенького «Жигулі» купили, браку ні в чому не відчували. Чоловік казав мені залишити роботу, присвятити себе дому й родині, лагодити рушники та співати магічних пісень на свята. Згодилася, бо де ж мені діватися від його лагідних очей.
Наш Данило закінчив університет, економічний факультет у Львові, і Остап тут же взяв його бухгалтером до магазину. Але через кілька днів Данило мовби нічний вітер, що приносить неспокій сказав мені гірку новину: у тата зявилася інша жінка. Мені снилося, ніби я стою на перехресті доріг в порожньому Києві й обираю: тікати, чи залишитися і вдаватись, що нічого не сталося. Я обрала тишу, ховала свою біль під вишитою сорочкою. Сподівалась, що Остап втомиться й повернеться до домашнього затишку, як журавель повертається до рідного болота навесні.
Та через два місяці Остап сам зізнався: та жінка чекає від нього дитину. Він не хотів розлучення, казав, що «нехай все залишається, як є», а він займатиметься справами й допомагатиме нам грошима й турботою. Запевняв, що про Данила не забуде ніколи. Немов наяву, а немов і вві сні, залишилась я з порожніми руками на покуті, втративши ґрунт під ногами.
І досі згадую, як ми вперше зустрілися біля цвітучого лугу під Полтавою, і ті польові квіти, що Остап мені подарував ніби оберіг з минулого життя, яке все ніяк не може мене відпустити.
