Та так жити не можна! Це несправедливо! Ростислав забігає до кімнати батька.
Що ти там говориш? Чому ти так думаєш? Хто тобі це сказав? питає батько.
Шкільний психолог.
Розкажи мені детальніше, просить батько.
Я тобі покажу. Я лягаю спати, а ти вдаєш, що мене будиш.
Навіщо це? здивовано питає батько.
Зараз усе зрозумієш!
Гаразд, гаразд… Ростиславе, вставай, треба йти до школи, досить спати.
Бачиш! Я щоранку це чую. Діти повинні прокидатися від любові, щоб відчувати турботу батьків. І щоб ти усміхався, коли мене будиш!
Нехай мама тебе розвеселить, у мене зараз немає часу на це.
Ти мене не любиш? з докором питає син.
Про що ти говориш, Ростиславе? вже дещо сердиться батько.
Це не дурниці! Мені психолог сказав, якщо не хочеш, щоб я в старості до тебе ставився байдуже, вчися показувати свої почуття. Давай ще раз, спробуй по-іншому мене розбудити!
Гаразд. Невгамовний ти хлопець, вставай вже, спізнишся до школи.
Хочу ще трошки поспати! бурмоче Ростислав.
Синочку, прокидайся, батько лагідно гладить його по голові й цілує в чоло.
Ура!!! Ось це справжня любов!
Все, досить з цих ігор. Давай щоденник!
Зараз не можна, тату. У тебе й так мало часу, ти запізнишся на роботу.
То нічого Ой, який чудовий 7 балів і з української літератури, і з математики.
Але у мене 12 з психології!
Ти вирішив стати психологом, синку? Слухай, мій золотий, поки не покращиш оцінки, телефону не побачиш. Сідай і вчися, доки мама повернеться додому.
Ростислав починає тихо плакати, а батько його обіймає й каже:
Ти ж просив усміхайся, от і усміхаюся!
