Не знаю, може, я один такий, у кого це проблема. Останнім часом почав ділити їжу з дружиною навпіл. Просто інакше не виходить. Якщо не поділю все з самого початку, дружина зїсть і мою порцію. Як наслідок, я залишаюся ні з чим, тобто голодний.
Поясню детальніше. Я і моя дружина Олеся одружені вже три роки. Дітей поки не плануємо ще встигнемо. Обоє працюємо й маємо приблизно однакову зарплату, десь по 21 тисячу гривень. Коли ми з Олесею одружились, я не надавав значення її дивній звичці. Ну любить людина смачно поїсти та й нехай!
А потім почав помічати, що все, що ми купуємо або те, що я готую здебільшого зїдає Олеся. А мені лишається хіба трохи від того, що приготовано чи куплено. Так тривало майже рік.
Наприклад, спечу курку мені залишиться хіба маленький шматочок. А мені також подобаються стегенця та шматки філе, не тільки їй. Постійно їсти суху курячу грудку чи крильця то справжнє випробування для шлунка. Так само і з цукерками та тістечками: якщо встигну зїсти одну-дві то вже щастя. І ніби для нас обох, і ніби порівну, а Олеся вже свою порцію сметани зїла.
Спочатку я натякав дружині, що мені теж смакують ці ласощі, не тільки їй. Олеся тільки жартувала у відповідь:
“Ти так смачно готуєш, що й не помітила, як усе зникло. Не ображайся, я ж не знала, що ти теж хочеш. Треба було сказати.”
Образи не було, та приємного в цьому мало. Останньою краплею стала моя власна іменини. Напередодні я приготував декілька салатів і запік нашого улюбленого курча, щоб наступного дня не стояти біля плити, а просто підігріти та разом посидіти за святковим столом.
Олеся завжди поверталась з роботи раніше, і я ніколи не думав, що вона зїсть усе. Але так і сталося всі салати “винесла”, залишила по ложці з кожного, а з курки мені дісталося тільки стегенце.
“Була така голодна, не стала чекати”, сказала вона.
Навіть тістечка довелося поділити навпіл. Потім я вже не витримав. Більше не міг. Той святковий настрій, який мав ввечері по дорозі додому, кудись зник.
“Досить, рідна. Я більше не витримаю! Давай так: купили продукти ділимо навпіл. Курку навпіл. Цукерки і печиво кожному окремо по пакетику. Фрукти та все інше так само. Хочеш зїж свою частку одразу, можеш залишити на декілька днів. Мені набридло бути голодним і доїдати за тобою. Ти навіть не питаєш, чи залишати мені щось. Або ділимо все чесно, або я купуватиму продукти лише собі, ти собі.”
Олеся не сперечалася, погодилась. Тепер усі покупки і страви ми вже з самого початку розділяємо порівну. Тож ніхто не ображений.
Цей досвід навчив мене, що навіть у простих побутових речах треба відкрито говорити про свої потреби і домовлятися, інакше дрібні образи можуть зіпсувати навіть саме тепле сімейне життя.
