Був пятниця. Ганна прожила важкий день. Треба було доробити кілька справ із нерухомістю й провести серйозну розмову з керівництвом. Ганна мусила показувати квартири потенційним орендаторкам. Наприкінці робочого тижня вона вирішила, що заслуговує на вечерю в гарному ресторані.
Це був культовий ресторан у центрі Львова, куди приходили святкувати іменини й важливі дати. Поряд, на подвірї, завжди стояли блискучі автівки. Маленька закуска там коштувала, як піворендної плати за квартиру у Франківську. Але чому б собі не дозволити? Адміністратор підійшов до Ганни й повів її до столика. В залі, наповненій золотавим світлом, було небагато людей. В кутку співала молода бандуристка мелодійну народну пісню.
Вітаємо у нашому ресторані, любязно сказав офіціант. Радимо спробувати борщ із фореллю наша нова страва дня.
Дякую, але на разі просто принесіть мені склянку води, будь ласка, відповіла Ганна, намагаючись виграти час. Вона розуміла: ресторан елітний, ціни майже космічні. Наче мобільний номер тут коротший, ніж зазвичай. Ганна відчула, як адміністратор придивляється до неї: хто ж то замовляє лише воду? Офіціанти кинули погляди на її білі кросівки, що давно втратили новизну, пошарпану чорну куртку та старезну сумку, якій Бог знає скільки літ.
Персонал шепотівся, ніби вона прохачка. Ганна розгорнула меню й удавала, що гарно його розглядає: «Креветки у вершковому соусі за такі гроші… Лучше вже комуналку заплатити. Тірамісу за половину зарплати? Можна й вдома приготувати».
А можна мені брускети з бринзою і грушами? несміливо спитала вона офіціанта.
Я уточню на кухні, бо ця страва тільки у сніданковому меню, промимрив хлопець.
Тепер на Ганну подивилися всі: офіціанти, адміністратор і навіть інші гості. Слухай, шепнув менеджер офіціанту, натякни їй, що ми не якийсь шинок під вокзалом. Швиденько, бо клієнтів розлякає. Але ж поки вона тут клєнтка, маю обслуговувати, мяко відказав офіціант. Послухай, якщо не виженеш її зараз, я подбаю, щоб тебе не взяли ніде. Злидні їй тут не місце!
Жінка за сусіднім столиком почула їхню розмову. А Ганна тим часом безнадійно чистила куртку рукавом, нічого не могло змінити вигляду. Раптом офіціант поставив перед нею тарілку: ніжна мясна печеня, полито вишневим соусом. Аромат закружляв у залі.
Даруйте, це не моє замовлення, знітилась Ганна.
Не хвилюйтеся, це вам від нашої постійної гості, показав на жінку поруч офіціант.
Ганна не їла нічого смачнішого за все життя. Мясо тануло на язиці. Зазирнула у меню на ціну і здригнулась. Їй стало соромно: підступила до жінки й попросила номер картки. Пообіцяла: коли отримає зарплату, віддасть до копійки.
Пробачте, але я не можу прийняти такий подарунок. Це ж ваші гроші ми з вами навіть не знайомі… Чому ви вирішили мене пригостити?
Я розумію тебе. Мені ці гроші нелегко дістались. Я сама з села біля Тернополя, виросла у бабусі, батьків втратила в ДТП. Все життя тяжко працювала, аби мати своє. Бабуся навчила мене не бути байдужою. Тож хочу допомагати іншим й посміхнулася тепло жінка.
Коли Ганна вже виходила, жінка покликала адміністратора.
Вас звільнено. Не смійте судити людей за виглядом. Всі клієнти варті поваги. В нашому ресторані людяність найголовніше.
Я перепрошую, таке більше не повториться…
Досить. Завтра ви не працюєте тут. Мені не потрібно бездушних працівників у закладі!
За вікном несподівано згасло світло, у Львові здійнявся вітер, і на вулиці раптом промайнув гурт лелек. Ганна йшла додому її серце билося сюрреалістичною радістю й позикуваною вірою, яку залишають тільки дивні, добрі сни.
