Знаєш, працювала я колись продавчинею. В один із звичайних днів до магазину заходить літня жінка, бере те, що треба, і вже біля каси розгублено на все це дивиться. Я одразу побачила, що сама вона всі ці сумки додому не дотягне.
Далеко мешкаєте? питаю її.
Та на три вулиці звідси, каже вона.
То я Вас проведу додому.
Я швиденько зачинила магазин, вирішила, що сніданок якось почекає, а бабуся не може сама йти з цими пакетами. Виявилась вона дуже приємною, щирою, добра така пані. Їй було 78, і вона залишилась зовсім одна: син загинув від раку ще молодим, а дочка вже давно пропала зі свого життя, звязку не підтримує й навіть не згадує про неї.
З того часу я почала до неї заглядати на чай, поговорити про життя, допомагала з домашніми справами, інколи просто слухала, коли їй було важко.
Одного разу щось серце підказало давно її не бачила, треба побачити, чи все гаразд. Приходжу, стукаю в двері, жодної відповіді. Через якийсь час виходить сусідка.
Ви Оксана, подруга Марії?
Так…
Марії, на жаль, не стало. Коли забирали її в лікарню, вона написала для Вас записку.
Я поклала цей лист у кишеню тоді просто сил не було читати. Прийшла додому, розповіла чоловікові, і разом ми вирішили прочитати.
Оксана, ти в мене єдина підтримка. Єдиній тобі можу просити про щось. В мене лишилась онука дочка оскільки позбавлена опіки, дитину віддали в дитбудинок. Я раніше щовихідних її навідувала… Якщо тобі не тяжко, просто відвідай її іноді. Ось номер телефону, подзвони, на тебе чекає дещо…
Я зателефонувала, домовилася про зустріч. Чоловік пішов зі мною. Виявилось, нас прийняв нотаріус бабуся залишила мені у спадок свою квартиру.
На другий день ми навідались до тієї дівчинки. Це була руденька десятирічна Софійка така добра, щира дитина, серце в нас розтануло, і ми вирішили її забрати. Наші діти теж раділи новій сестричці.
Минуло три роки. Як це буває, з чоловіком ми посварились, він навіть деякий час жив у своєї мами. Та потім помирились.
Софійка підросла, але не поспішала переселятися до квартири своєї бабусі ми її здавали в оренду, щоб мати додаткову копійку. Як і наші власні діти, ніхто нікуди не спішив з дому.
Якось чоловік вже пізно повертався з роботи, я зустрічаю його в коридорі а він не сам, за руку веде хлопчика.
Можна поясню, каже він.
Гаразд, сідай до вечері, давай дітей вкладати й потім розкажеш.
Це ще тоді, коли я у мами мешкав зітхнув він. Випадковість. Я тебе завжди любив лише тебе. Але якось так сталося Потім все забулось. А сьогодні телефонують з соцслужби жінка та народила сина, але стільки років ні слова. Дитиною не займалась, прав її позбавили, а мене як батька знайшли в документах. Якщо я відмовлюсь, хлопчика віддадуть у притулок.
Якщо хочеш можеш віддати, я все зрозумію, додав чоловік.
Звичайно, я не могла так вчинити. Хлопчик був копією мого чоловіка. Я пробачила все й прийняла дитину, як свого сина.
Ось так ми й живемо: життя кидає сюрпризи, але головне залишатись людьми.
