Що ви думаєте про ранні телефонні дзвінки? Дуже рано-вранці.
Останнім часом дружина брата моєї дружини почала телефонувати мені о пятій ранку. І телефон мого брата теж не був на беззвучному його дзвонила сестра. Очі ще як слід не відкрив а вже дзвінок. Їхня зухвалість мене просто приголомшила.
Взяв трубку і чую знайомий голос:
Чому ти ще спиш? Ми виїжджаємо ще до одинадцятої по важливих справах. Придивись до дітей. Стоять вже під вашим двором.
Навіть слова пояснення не встиг сказати розмова обірвалася.
Я з дружиною мовчки подивилися одне на одного. Які ще діти о цій порі, та ще й під воротами?
Одягнувся, вийшов надвір. Пси шалено гавкали хтось таки стояв біля двору.
І справді троє наших племінників стояли коло хвіртки, всі в рядочок. Я просто онімів.
Завів дітей у дім, і почали телефонувати до їхніх батьків, щоб запитати, що взагалі відбувається. Почули у відповідь:
Ви зовсім не любите племінників? Не допомагаєте їм, подарунків не даруєте. То бодай проведіть з ними час. У нас важливі справи. Тепер можете виправити свою репутацію в очах дітей.
З дружиною були спантеличені. Найменшій дитині ще й року немає ні підгузків, ні дитячої їжі їм навіть не поклали.
Благо, у нашому Харкові працює цілодобовий супермаркет. Я поїхав туди за всім необхідним треба ж діток погодувати.
Нам довелося нелегко. Діти поводились кепсько, не хотіли спати, вередували. Розумію їх так рано розбудили, це ж не їхня провина.
Батьки забрали їх аж о третій дня. І то, лише тому, що ми з дружиною постійно телефонували. Діти чужі відповідальність величезна.
Потім ще й вислухали докори, що неправильно купили їжу і підгузки. Хоча все забрали додому.
Зараз навіть не знаємо, як захиститися від такого. Бо страшно прокинутися одного ранку та знову побачити племінників під воротами о пятій. Після цього й досі відчуваю незручність і тривогуІз того ранку ми завжди закриваємо хвіртку на ключ, телефони ставимо на беззвучний режим до семи. А наступного разу, коли дзвінок пробудиться о пятій, домовилися відповідати лише одним словом: «Відпустка».
Та найцікавіше племінники після нашого «гостювання» стали нам писати листи з малюнками: намалювали себе, собаку і великий будинок із підписом: «Дякуємо за пригоди!» А на звороті сердечко і маленький смайлик.
І саме тоді ми зрозуміли: може, для батьків це і спосіб «спихнути» відповідальність, а для дітей справжня пригода і можливість відчути себе бажаними. Ми навчилися казати «ні» батькам, але племінники щиро залишилися для нас маленькими гостями великого серця. Хто знає, коли наступного разу о пятій ранку дзвонитиме телефон? Можливо, вже не захочемо відмовлятися від цієї пригоди.
