Кожен, хто працює, мене зрозуміє: немає більшого щастя, ніж коли дзвонить домофон у саме ту суботу, коли тобі випала єдина вільна від роботи відпустка.
Докотившись до свідомості (і ще не зовсім покинувши країну снів), я чомусь одразу уявила, що десь трапилася аварія з сантехнікою стрибнула до ванної, потім на кухню, води ніде! От і добре, бо після минулої «Ніагари» у моїх сусідів знизу досі інфарктний стан.
Тим часом домофон не відступав, гудів, як завзятий кобзар на весіллі. Слухняно йду до дверей і просто стою: у підїзді кілька валіз, людських голів за ними ще більше.
Я б вас і на базарі не впізнала! суворо сипле компліментом пані поважного віку. Чесно, неочікувано.
Як намагаюся згадати цю химерну родичку… Приглядаюся до чоловіка поруч той уже посміхається, простягає руку, мов на виборах. Ззаду ще хлопець якийсь, дякувати Богові, мовчить, не додаючи плутанини. А пані дзижчить далі:
Ну, чого ми тут стоїмо, зачинено чи що?
Вибачте, як це «зайти»?
Та ти що, вже й стрийка не пізнаєш? А я ж тобі знаєш, як допомагала! театрально киває у бік хлопця. А це твій двоюрідний брат, вступив навчатися до Львова, жити нема де, ти ж не відмовиш йому, ми тут вирішили… Ліжко докупимо, не хвилюйся, все буде як у людей. От подарунки принесли не тато дзвонив?
Ні, не дзвонив
Бачиш, забігався, ми самі розрулимо! А як це «розрулимо»? Хтось має жити тут?
Авжеж, твій брат, сам у чужому місті, ти ж знаєш…
Я нічиїм няньком бути не збираюся, тим паче мій наречений приходить постійно. Місця нема.
Значить, якось розмістимося…
Мене оце «якось» не влаштовує. Є гуртожитки я ж теж через це проходила.
Та ні, то не для людей!
Родичі вже й нервувати почали, валізами вперто штурмують мій кордон, хочуть пропхатися у квартиру. Мене осяяло: пустиш валізу не виженеш і півсела. Чемно прошу дати пять хвилин, беру їх під білі ручки й несу до університетського гуртожитку, куди того брата, як виявилося, й зарахували.
У відповідь летять у мене докори в егоїзмі, сімейній невдячності, зникає вся їхня гостинна манія. За хвилину пропали і вони, і валізи.
Телефоную мамі:
Мамо, це що, серіал такий?
Мати, як завжди, у своєму стилі, спершу образилася, а тоді ще й додала:
Ну, не ти не родичка!
