Знаєш, завжди казали, що ми самі відповідаємо за все, що відбувається в нашому житті. Мовляв, сам винен, що так складається доля. Як вибереш так і житимеш.
От і я зробила велику помилку, коли колись вирішила звязати своє життя з чоловіком, якому серйозність була чужа. У молодості я була по вуха закохана в Івана. Хоча всі навколо знали, та й я теж відчувала, що він не дуже надійний, однак мені так хотілося вірити, що заради мене він зміниться. Я, наївна, чекала та сподівалась. Але люди, знаєш, не змінюються які є, такі і будуть. Навіть коли в нас народився син Тарас, Іван залишився таким же.
Щомісяця я дізнавалась усе нові й нові історії про його пригоди. То сусіди шепчуть, то подруги підказують, то й рідня вже перестала мовчати. Сором і образа переплелися в мені. Я терпіли пять довгих років, а потім здалася подала на розлучення. Єдине, що добре Іван виявився не жадібним. Квартира лишилась мені за те, що я відмовилась від аліментів. Ми з Тарасом так і не захотіли жити у цій квартирі, тож я здала її в оренду і переїхала до мами. Вона вже тоді дуже потребувала догляду. Жили ми так скромно.
Гроші з квартири я витрачала на Тараса: одяг, школу, гуртки, поїздки й забавки. Я намагалась зробити його дитинство нормальним, дати все, що могла. Саме те, що заробляла, витрачала на комуналку, їжу та ліки для мами, бо вже кілька років вона була прикута до ліжка через хворобу. Я щиро вірила, що син цінує мою турботу й любов. Зараз мені вже 57, я діабетик, постійно роблю інсулінові уколи, та й сили вже не ті.
Через хворобу я вже не можу працювати, та й хто мене тепер візьме? Пенсії у мене немає, бо по трудовим книжкам усе розкидано, працювала переважно неофіційно, щоб хоч щось заробити. Живу тільки на ті гривні, які отримую з оренди квартири. Тарасу зараз 31, недавно вирішив одружитися і просто сказав мені, що тепер вони з дружиною житимуть у тій квартирі.
Я тоді обережно сказала йому, що мені ж тоді нема з чого жити зовсім а він у відповідь кинув: це вже твої проблеми. І що робити я не знаю. Грошей нема, заощаджень не зібрала, без ліків не можу, їсти щось треба, комуналку платити. Навіть не уявляю, як рідний син міг таке зробити? За що? Чому?
