Ресторан, куди мене запросив Юрій для другої зустрічі, був справжнім осередком київської розкоші: приглушене світло, офіціанти майже непомітно ковзають між столами, ніжно відсуваючи крісла. Юрій виглядав тут, мов риба у воді стильний костюм, золотий браслет із тризубом, впевнена усмішка чоловіка, знайомого з такими закладами не з чуток.
Замовляй усе, що душа забажає, невимушено кинув він, навіть не беручи меню до рук. Я не терплю, коли жінка себе обмежує.
Слова притягували увагу, ніби цитата з сучасної легенди про шляхетного господаря, але всередині щось занепокоїло. Можливо, тому що його погляд був надто гострим, або тому, як упевнено він розповідав про колишніх, які, за його словами, сприймали його лише як “грошового спонсора”.
Я замовила салат із куркою та келих українського вина. Юрій не стримувався: стейк, тартар, пляшка червоного вина з Закарпаття. Він розмірковував про успіх, скаржився на поверхневість людей, говорив про мораль і про любов до України. Я слухала, кивала, але відчуття мало дивне ніби я не на побаченні, а на співбесіді, де тестують твій характер.
Театр одного героя
Коли офіціант приніс рахунок у шкіряній синій папці, Юрій не переставав говорити. Повільно потягнувся до кишені, потім до іншої, почав шукати щось у сумці. На обличчі зявилось несподіване збентеження.
Ой тихо сказав він, дивлячись у мої очі. Здається, гаманець залишився або в офісі на Хрещатику, або в машині.
Він розвів руками, зображаючи беззахисність. Не став просити офіціанта зачекати чи шукати спосіб переказу коштів. Він просто дивився на мене, ніби чекаючи відповідної реакції.
Ну, що за курйоз продовжив він, зітхаючи. Може, виручиш? Оплатиш, а я завтра готівкою поверну. Або наступного разу пригостю з бонусом.
Зрозуміло було одразу: це не випадковість, а навмисний “експеримент”, про який він згадував раніше. Я вже чула про такі провокації читала в українських блогах, бачила у телешоу, але не думала, що зустріну подібне у серці столиці, від дорослого чоловіка.
Його підхід був смішно простим: якщо жінка без вагань платить то вона “підходить”. Якщо відмовиться “меркантильна, не для серйозних стосунків”. Переді мною сидів не бізнесмен, а азартний маніпулятор, який вирішив зіграти роль перевіряючого.
Він був упевнений у своїй перемозі, вважав, що статус “перспективного кавалера” змусить мене мовчки витягти картку і оплатити все.
Розумна відповідь
Я спокійно, не поспішаючи відкрила сумку. Юрій розслабився, впевнений, що досяг бажаного.
Подайте рахунок, сказала я офіціанту.
Будь ласка, розділіть суму, чітко промовила я, посміхаючись. Я оплачую своє замовлення. За стейк і вино нехай платить той, хто замовив.
Його впевнена усмішка розчинилася.
Ти що, серйозно? прошепотів він, присуваючись ближче. Я ж без гаманця.
Я розумію, відповіла я, здійснюючи оплату телефоном. Ми мало знайомі, і кожен має відповідати за свої рішення. За вечір у дорогому ресторані, який ініціював ти, я не відповідальна. Я впевнена, ти знайдеш спосіб оплатити своє замовлення. Ти ж дорослий.
Офіціант застиг, поглядаючи то на мене, то на Юрія. Його обличчя почало червоніти, і зі святкового вигляду залишилась лише розгубленість.
Через якісь гривні? запитав він пошепки. Я поверну, чесно. Це просто експеримент.
Ти отримав відповідь, сказала я, встаючи з-за столу. Я жінка, яка не дозволяє собою маніпулювати.
Я пройшла до виходу, але відчула, що необхідний фінальний штрих ще не зроблено. Юрій залишився з неоплаченим рахунком, розгублений і без гаманця.
Я повернулася, дістала з гаманця зімятий десяток гривень та трохи копійок ті, що зазвичай лежать на дні сумки.
До речі, додала я, якщо гаманець в іншій машині, то й на маршрутку немає? Ось тобі на проїзд. Не хвилюйся, доїдеш до дому. Вважай це моїм внеском у твої психологічні дослідження.
Декілька людей за сусідніми столами озирнулися, а обличчя Юрія стало блідим, ніби його облили крижаною водою.
Я вийшла на вулицю.
Того вечора я витратила лише на салат із куркою та келих вина не таку вже й велику суму, щоб своєчасно побачити справжню людину і зберегти роки спокою. Можливо, він задумався, хоча такі люди рідко змінюються.
Як би ви вчинили у цій ситуації: стали б рятувати “забудькуватого” кавалера чи обрали б прямолінійну, але чесну позицію?
