Як тебе звати, красуне? незнайомець присів поруч із дівчинкою.
Звенислава, відповіла вона.
А тебе як?
Я Карпо, скоро я і твоя мама будемо жити разом. Відтепер ми ти, я і твоя мама одна родина!
Незабаром мама із Звениславою переїхали до Карпа. Вітчим мав простору трикімнатну квартиру у Києві, і Звенислава отримала власну кімнату. Карпо був доброзичливий, частенько купував дівчинці солодощі й іграшки, тоді як її рідний тато дзвонив лише тоді, коли хотів посваритися з мамою.
Потім мама розповіла Звениславі, що тато створив нову сімю і переїхав до іншого міста. Дівчинку це дуже боліло, бо вона його любила. Мама могла й накричати, і по дупі дати, а тато такого ніколи не робив. Звенислава добре памятала, як вони розлучались: мама кричала на тата й навіть хотіла замахнутись. В пам’яті дівчинки назавжди залишились слова, які мама сказала наостанок:
Не думай, що ти перший мені роги наставив, вони у тебе вже давно, як у оленя!
Мама зібрала речі й вони поїхали жити до бабусі. Звенислава ніяк не могла зрозуміти, які там у тата роги, якщо він лисий і волосся ніколи не мав. Мама й тато розійшлися остаточно.
Життя з Карпом було спокійним до першого вересня, коли Звенислава пішла у перший клас. Вона не дуже любила навчання, бешкетувала на перервах, і батьків часто викликали до школи. Часом Карпо ходив замість мами. Вітчим був суворим щодо навчання, іноді сідав із Звениславою за домашні завдання.
Ти мені не рідний, тож не можеш мною керувати! казала часом Звенислава фразу, що чула від бабусі.
Я тобі як батько, бо я тебе годую і одягаю, відповідав Карпо.
Коли Звениславі виповнилося десять, її тато повернувся до Києва. Вона вже добре розуміла, що означає роги наставити. Мабуть, і друга дружина йому добряче приправила, ось тому і пішов, зітхала якось мама. Коли тато повернувся, він попросив зустрітися з донькою. Мама погодилась. Звенислава була дуже рада побачити тата.
Як справи? запитав тато.
Не дуже, сказала Звенислава. Карпо мене постійно повчає.
Він тобі ніхто, які має він права тобі докоряти? роздратовано кинув тато.
Та й бабуся так каже, але йому байдуже, перебільшила Звенислава, хоч Карпо ніколи на неї не кричав, просто хотіла, щоб тато хвилювався.
Добре, я з цим розберусь, відповів тато.
Разом вони гуляли у парку на Подолі, де зясували, що лише на вісім із усіх гірок можна було залазити самостійно, а до інших тільки з дорослими, але тато відмовився кататися разом із донькою. Тоді Звенислава розповіла, що наближається її день народження і вона мріє про новий смартфон. Коли мама прийшла забирати дочку, вона зазначила, що Карпо ніколи не кричить на Звениславу, та тато й слухати не захотів.
Мій тато справжній скнара! поскаржилася Карпові Звенислава. У парку нічого не купив, тільки морозиво. Просто прогулялися, і все. Карпо, ти кращий за нього.
Давай виправимо цю помилку і проведемо вихідні у дитячому розважальному центрі, запропонував Карпо.
Та поїздку довелося скасувати через термінову ситуацію на роботі у Карпа. І натяки про новий смартфон він проігнорував.
Татку, Карпо мене обдурив! проплакала Звенислава по телефону татові. Обіцяв розвагу, а потім сказав, що я того не заслуговую, і й смартфон мені не купить.
Ця невелика вигадка спрацювала магічно тато купив Звениславі смартфон, хоч донедавна ігнорував її прохання. Але це був бюджетний варіант гривень було замало на крутіший.
Не могла б ти зачекати до дня народження? гримнув Карпо.
Я мрію про собаку! відповіла донька.
Ой, ні, ти ж не захочеш його вигулювати, як завжди! зітхнув вітчим.
Після цих слів Звенислава розбурхалась, знову набрала тата із сльозами:
Тату, забери мене звідси! Карпо мене повчає і на мене кричить! кричала вона.
Почались сварки й зясовування стосунків. Весь цей час Звениславу відправили до бабусі, а згодом і мама з речами перебралася туди, сказавши, що більше не житиме з Карпом. Тато повернувся до маминих обіймів, бо вона чекала на дитину. Тепер Звенислава не отримає ні новий смартфон, ні собаку, та й бабуся навіть кішку не дозволить завести
Записую це, щоб запамятати важливе: ніхто з дорослих не завжди правий, але справжня турбота видна не в подарунках, а в щирості та підтримці. Сімю будує не техніка й іграшки, а взаєморозуміння й любов.
