Було б майже неможливо повірити у те, що сталося з моєю родиною, якби це не трапилося на наших очах. Все почалося шість місяців тому, коли мій дорогий дідусь відійшов, залишивши нам затишну квартиру в самому серці Києва. Минув місяць після його смерті, і ми з родиною вирішили навести порядок у квартирі, готуючи її до продажу. Протягом усього дня ми акуратно складали дідусеві речі у великі мішки, пакували спогади, що ховалися у кожному предметі.
З настанням вечора всі пішли додому, лише мій брат Ярослав вирішив залишитись ночувати. Було близько шостої ранку, коли він подзвонив мені зі стихаючим голосом, пропонуючи негайно приїхати. Я, не роздумуючи, кинулася до квартири. Відчинивши двері, побачила Ярослава, блідого наче пергамент, з розширеними очима. По коридору лунали тихі кроки, але нікого не було видно. Весь дім був наповнений дивною тривогою, і моя шкіра вкрилася мурашками та холодом. Нас охопив страх, ми втікали, мов за нами женеться тінь із Лисої гори.
Тільки за пів години ми зібрали в собі мужність, щоб повернутися. І ось, коли знову переступили поріг, побачили: всі речі дідуся загадково повернулися на свої звичні місця, ніби сам дух київської квартири впорядкував все. Це водночас і заспокоїло, і змусило сумніватися у реальності того, що відбулося. Відтоді ми вирішили більше не навідуватись у цю оселю, а всі питання щодо продажу довірили місцевій агенції нерухомості. Нові мешканці, здається, жодних дивних пригод не мали.
Проте навіть зараз, коли я згадую ту ніч у піднебінні старого Києва, моя душа здригається, а мороз пробігає по тілі. Память про цю моторошну пригоду, як давня українська пісня, і досі живе у моїх снах.
