Отже, два роки тому я почала збирати валізу собі й дитині. У машину встановила дитяче автокрісло, прихопила ще маленький обігрівач українські зими жартів не люблять. І гайда в суд забирати дозвіл на опікунство.
Кілька годин потому я вже мчала знайомою дорогою до кімнати сина. Це був день нашої нової зустрічі! Цілий тиждень до того я каталася туди й назад по шістдесят кілометрів у кожен бік лише б бачити його хоч ненадовго. Хто б знав, яка то була довга неділя
Тоді він був зовсім крихітка. Я клала мого Левка на животик та мріяла: ну неначе він моя кровинка. І, мабуть, він думав те саме, бо в ці хвилини всі переставали метушитися, і в нас обох душа була спокійна.
Ті, хто усиновлює дітей, називають це Днем Лелеки. Коли в родині з’являється довгоочікуваний малюк, всі на сім з половиною хвилин стають трохи щасливіші. Новоспечені батьки отримують сенс життя, а дитина батьків і надію на нормальне дитинство.
З донькою Світланкою мені знадобилося чимало часу, аби прийняти її цілком у серце. А з Левком усе виявилося простіше: він так швидко виборов собі місце в моїй душі, що я й кліпнути не встигла. І в нашому домі теж. Досі не можу второпати, як його біологічна мама взагалі наважилася піти від нього? Як можна навіть не глянувши на сина! Може, якби хоч раз озирнулася, інакше б усе склалося. Бо не можна не полюбити такого малого! Видно, так мусив бути: він мій. І я його мама.
Я завжди кажу, що він у мене хлопець-диво. Оце вже точно харизматичний тип! Нехай виростає щасливий, мій Левко. Мені випала велика честь бути твоєю мамою.
