Життя моє, Марія-Оксана Дмитрівна, пенсіонерки зі села під Черкасами, завжди було розмірене: город, господарство, собачка Зірка ось мої щоденні радощі. Та останні роки привели стільки тривоги, що, здається, ще трохи і пручатися вже не буде сил.
Мій онук, Мартин, з дитинства був спокійною, порядною дитиною: гарно вчився в школі, тішив учителів. Вступати до університету не захотів пішов працювати на завод у Черкасах. Там і одружився, народився у них синок. Я гордилася, поки все не покотилося шкереберть, коли Мартин став випивати. Почав зникати серед сумнівних компаній, втрачав себе, сварки вдома стали звичкою.
Коли в родині зовсім стало нестерпно, запросила Мартина до себе вірила, що село, спокійна праця на городі й моя підтримка допоможуть йому стати на ноги та й мені під старість не так одиноко буде. Здавалось, усе трохи налагоджувалося: невістка полегшено зітхнула, обоє взялися допомагати по хазяйству, навіть сміялися разом іноді.
Але тривало це лише пару тижнів Знову пляшка, старі друзі, байдужість до всього. Невістка не витримала зібрала речі й поїхала із сином у Полтаву до матері. Мартин швидко звик до самотності, навіть не сумував: притягнув у двір нову знайому, Галину, й почали вони розкошувати, як у себе вдома навіть не питаючи моєї думки.
Грошей катма, кредитори дзвонять, вимагають гривні борги ж самі себе не сплатять. Мартин ще й у знайомих моїх, таких самих пенсіонерів, гроші просив, виставляючи мене не в найкращому світлі. Гірко мені було бачити, як з роками від добрих справ Мартина не лишилося й сліду.
Дійшло до того, що вмовив перевести сільську хату на його імя начебто для “спільної безпеки”. Я погодилася, бо ж хіба залишиш онука на вулиці? Тепер боюся, як би й мені не довелося виїхати світ за очі. Він із Галиною живуть, купують те-се, а я наче тінь у своєму ж домі.
Деколи сиджу біля вікна з кухлем чаю і сама собі думаю: “Та що мені той пекло, коли його вже тут скуштувала?” Нещодавно Мартин із Галиною вирішили відкривати якийсь бізнес магазинчик у селі, взяли кредит у банку на десятки тисяч гривень. Сподіваються, що пощастить, а я ж бо розумію: піде щось не так усі ми залишимося під парканом.
З болем у душі записую ці рядки, мріючи про день, коли у нашій оселі знову буде лунати дитячий сміх, а не чужий сморід і суперечки.
