Я, Оксана Соловей, завжди задумуюсь над своїм життям, особливо коли згадую минуле. Одружилася я рано, ще зовсім юною, і вже в 23 роки народила сина. Але тоді я не відчувала сильного бажання піклуватися про малюка. Врешті-решт, мою материнську роль перебрала моя мама люба бабуся мого сина. Час від часу я пересилала їй гривні, а сама жила безтурботно поряд із чоловіком у Львові.
Минуло два роки; життєві обставини змусили нас забрати дитину додому. Та я не змогла прийняти його ближче до серця, залишалась відстороненою. Відправила його до садка, щоб уникати зайвого спілкування, згодом у дитячий садочок у Черкасах. Там він терпів глузування від інших дітей, мав труднощі з навчанням.
Ми з чоловіком геть не брали участі в його вихованні чи школі. Коли вчителі намагались залучати нас, мій чоловік навіть почав поводитись агресивно. Після закінчення школи я наполягла, щоб син пішов працювати на завод. Саме там він познайомився з майбутньою дружиною, прекрасною Галочкою. Молодята отримали окрему квартиру від заводського керівництва. Проте й це не змінило мого ставлення: до онуків я лишалася байдужою, зрідка перекидала гроші на свята на Миколая чи Великдень.
Коли мені виповнилися 60 і я стала пенсіонеркою, захотіла відзначити ювілей гучним святом. Я звернулася до сина, щоб він використав мої перекази купив їжу й подарунки для онуків. Вони з Галочкою відправили дітей гостювати до іншої бабусі в село, старанно приготувалися до моєї вечірки. Коли приїхала, мене зустріли, а гості веселилися цілу ніч.
Але після святкування, коли всі розійшлися, я сказала синові й невістці, що поїду раніше і не залишуся на онуків, які мали повернутися від тієї бабусі. Залишила дрібку торту аби вони поділили між собою. Я бачила, як син затаїв образу через мою байдужість.
Минув тиждень. Я знову зателефонувала сину мала йти на операцію, просила привезти необхідні речі. Але він холодно відповів, що вони з дружиною їдуть у подорож, і запропонував звернутися до батька. Я знала, що у них давно заплановано відпустку.
Зрештою, знайома мені сказала: “Оксано, хіба ти справді думаєш, що все повинно бути так, як тобі хочеться?” Мій син почав ставити свої сімейні потреби на перше місце. Тепер розумію, як важливо приділяти увагу близьким і не думати, що все повинно обертатися тільки навколо тебеЯ залишила телефон і довго дивилася у вікно, на тихе ранкове місто. Раптом згадала, як у дитинстві сама бігла до мами, жадала її уваги, а вона теж мала свої турботи. Можливо, усе повертається. Я зрозуміла, що роки байдужості не зникають без сліду вони, мов тіні, залишаються між нами.
Того вечора, лежачи сама з розбитими думками, я вперше по-справжньому заплакала за всім, що втратила: за дитинством свого сина, за сміхом онуків, яких не знала. Мені стало страшно і боляче від важкої правди ми стаємо чужими, якщо забуваємо любити.
Але раптом мене огорнуло невідоме відчуття ніби після дощу зникає сіра димка, і світло тихо проникає у кімнату. Я взяла до рук стару фотографію, де ми разом: маленький син, мама, і я між ними. Вперше захотіла написати йому листа не прохання чи претензію, а просте слово “пробач”. Можливо, не одразу, можливо, він не відповість, але цей лист буде кроком назустріч.
Я зрозуміла, що навіть у шістдесят не пізно змінити щось, навчитися бути ближче, хоча б знову спробувати. І цього разу, дивлячись у новий ранок, я по-справжньому відчула, як важливо цінувати тих, хто поруч, поки в нас є час.
