Двоє дорослих дітей, а допомоги від них ніякої. Приїжджають, як у «санаторій» розслабитися, відпочити. А я наче домашній персонал: зустрічаю, харчую, даю притулок, прибираю, за всіма доглядаю. Навіть не пропонують допомогти, не кажучи вже про якусь гривню.
Маю сина і доньку. Для мене вони діти, хоч давно вже дорослі, мають власні сімї. Син виховує двох діток, донька тільки одного наразі. Я живу у власній хаті в селі, тож діти з онуками часто навідуються до мене. Але з кожним роком ці візити стають для мене все складнішими.
Діти звикли приїжджати, як на відпочинок. Я маю все підготувати: і кімнати чисті, і продукти закуплені, і страви зварені здавна у нашій родині так прийнято, гостей зустрічаємо з хлібом-сіллю, накритим столом, затишком. Моя мама теж саме робила завжди повна хата, столи ледь не ломляться. Проте я зі своєю сестрою ніколи не сідали їй на шию, ми розуміли, як важко мамі все встигати самій. Тому допомагали: і посуд помиємо, і за дітьми приглянемо, разом у хаті приберемо, продукти купимо. Бо знали їй тяжко, хоч слова вона не скаже.
А тепер мої діти приїжджають, вимили одну тарілку і вже дякую кажуть. За зятя та невістку нічого не кажу, вони у гостях, для них я чужа, це зрозуміло. Але найбільше болить, що донька й син не вміють ні допомогти, ні поспівчувати. Приїхали їдять, телевізор дивляться або залишають онуків мені й йдуть гуляти чи в гості. А я мию посуд, варю борщі та компоти, підлогу протираю, а в хаті суцільна метушня. Про онуків теж думаю, ними теж треба опікуватися.
Щоразу дається важче: вже і спина болить, і сил стояти біля плити немає. Вихованість не дозволяє просто відвернутися, нічого не робити. Не можеш так, потрібно гостей приймати як слід. Весь тиждень потім відходжу після таких вихідних, наче після марафону.
Допомога мені потрібна, але просити соромно. Бояться образити дітей щоб не подумали, що я незадоволена. Радію, що вони приїжджають, але сама все вже не витягую. А справ на городі й у хаті стільки, що й не згадаєш Але руку попросити соромно, так нас вчили, допомоги не просити, самі справимось. Батьки виховували так: не нарікати, а трудитися.
І я тихо страждаю, не можу перебороти себе. Соромно, а ще й гірко, тому що й така доля невесела. Не можу зрозуміти, чому свої діти не подають допомогу невже не розуміють, що мені вже не двадцять і що серце одне? Ображатися, наче, нема на кого, але все одно сумно. Не знаю, як вирішити це питанняЯ довго думала, як це змінити. Того вечора, коли діти вкотре сіли за накритий стіл і лише хвалили смакоту, я обережно сказала: «Синочку, донечко, мені вже важко все самій. Допоможіть мені, будь ласка разом і веселіше, і легше.»
В хаті настала тиша. Діти переглянулись. І раптом донька підійшла до мене, обійняла: «Мамо, ти ніколи не просила, а ми й не здогадувалися, що тобі тяжко. Ми просто думали так і має бути.» Син усміхнувся: «Мамо, пробач, що не звертали уваги, ми звикли до твого тепла і турботи.»
З того часу усе змінилося. Вихідні стали схожими на справжнє свято: ми готували разом, працювали на городі всією родиною, сміялися, гралися з онуками, згадували минуле. Я побачила: достатньо одного слова, щоб діти зрозуміли, що мама не просто домашній персонал, а людина, яка потребує їхнього тепла та уваги.
Тепер, коли двері моєї хати відчиняються я зустрічаю не гостей на санаторій, а рідних, з якими разом творимо наш затишок. І серце моє нарешті наповнилося радістю, бо сімя це не тільки любов, а й підтримка.
