Багато молодих невісток в Україні терплять від стосунків із свекрухами й не можуть пожалітись нікому.
Ось і підходить до кінця перший рік нашого шлюбу. Відносини з Надією Петрівною, моєю свекрухою, ще зовсім не налагоджені. Ми, радше, приглядаємось одне до одного, ніж дружимо, і до ідеалу нам, безумовно, далеко.
Я не раз просив свою дружину, Катерину, познайомити мене зі своєю мамою до весілля, адже з моєю мамою вона вже давно знайома була. Але все якось відкладалось: то часу не було, то мама зайнята, то ще якась причина виникала. Мовляв, і після весілля встигнете познайомитись. Зрештою, знайомство відбулося прямо у день весілля. Надія Петрівна на моє щире, привітне «Доброго ранку!» відповіла натягнутим, майже крізь зуби: «Доброго».
Катерина не раз говорила, що мама її добра людина розуміюча, щира, без зайвих претензій. Я все ж висловлював свої побоювання, щоб вона не втручалася в наше сімейне життя. Я ж бачив у знайомих дівчат, як свекрухи можуть впливати на родину. Катерина мене заспокоювала: мовляв, мама зовсім не така, вона завжди казала вибір сина лише його справа, і ніколи не втручатиметься чи повчатиме. Але от декілька днів після весілля повертаюсь додому з роботи, а Катерина сидить задумлива, чаює і мовчить. Я запитав, що сталось. Її відповідь була несподіваною:
Здається, мамі я не сподобалась.
Виявилося, що свекруху обурює, що я не мию яйця з содою перед приготуванням, залишаю посуд у мийці, бо мені так зручно. Мочалку для посуду просто кладу на край раковини, а не на окрему миску. Борщ або бульйон готую одразу, а не тричі зливаючи воду. Також мені приписали ще низку «гріхів». Я відверто здивувався!
Питаю Катерину:
Чому ж мамі щось не подобається? Врешті, у нас із тобою своя сімя. Мама ж із нами не живе.
Але ж я її донька! Я звикла до її порядків. Ось і ти мусиш все робити так, як робили в нашому домі!
Я заперечував: мовляв, моя кухня моя територія, і в моїй оселі я сам вирішую, як жити.
Але Катька сказала, що тепер у нас будуть нові правила, і треба їх приймати.
Після цієї розмови ще чотири місяці ми жили більш-менш спокійно. При зустрічах Надія Петрівна обережно усміхалася, питала про справи та шлюб, як справляється її дочка в господарстві. Та як тільки ми завели собаку білого пса Пушка за кілька тижнів вся вулиця дізналася, що я не варю Пушку кістки і м’ясо, а годую кормом. Мовляв, не годиться для щастя собаці такий недогляд. І мені навіть на голову не спадало, що про наші справи так швидко дізнаються всі сусіди!
Про це мені розповів товариш, з яким я вранці гуляв із Пушком. Було дуже неприємно дізнатись про таке від сторонньої людини. Попросив Катерину поговорити з мамою, а вона лише розсміялась: «Та ну, не звертай уваги!» Але тепер навіть зустрічати мене свекруха стала холодніше. Я завжди говорю їй «Добрий день» чемно, а у відповідь лише сухе кивання.
Катерина тепер упевнена, що я не поважаю її маму. Мовляв, я не приймаю їх порядків у домі, не хочу подружитись із свекрухою, не виявляю шанування. Дивлюсь а, здається, мамі Каті наш пес навіть більше потрібен, ніж ми.
Додає клопотів і те, що батьки Каті без попередження часто приходять до нас на чай. А далі буде іще цікавіше зовсім скоро треба буде разом із ними на якийсь час пожити в їхній квартирі. Як я там упораюсь не маю уявлення. І страшно подумати, як це буде, якщо у нас народиться дитина. Здається, всі сусіди знатимуть, як я праю пелюшки, чим годую малюка. Мабуть, доведеться мені тікати до своїх батьків. Бо не вірю, що Надія Петрівна дасть нам спокійно жити під одним дахом.
Отак і живемо. І зараз я бачу найголовніше у таких стосунках мати відверту розмову й не боятись відстояти межі своєї сімї, навіть якщо це непросто.
