Вже три місяці я і брат мій Вадим тягаємося по судах через нашу маму. Після інсульту вона стала трішки… скажімо, непередбачувана: може забути хто вона, unde e, і що хотіла ну, як дитина, тільки що замість іграшок у неї таблетки. Життя її тепер це квест із догляду, і квести всі дісталися мені. Чесно, відчуваю себе, ніби граю у жіночу версію “Мамо, де ти поділа свої капці?”. А в мене ж і робота, і власна сімя! Весь час думаю: “Як мені взагалі роздвоїтися?”
Запропонувала я Вадиму варіант віддати маму в спеціальний пансіонат у Києві. А він як той казковий богатир тільки напружився, обурився і накричав, що це нелюдськи. Каже, от ти яка, хочеш маму здати, а сам жити без турбот! При цьому саму маму до себе забирати не планує в нього ж квартира дружини, місця нема.
Колись ми були “правильна” сімя із чотирьох. Я старша на рік, мене звати Лілея, брат мій Вадим. Батьки мріяли про дітей і дочекалися нас, правда, вже у доволі зрілому віці. Мені вже 36, Вадиму 35, а мама 72. І поки не помер тато, в принципі, жили ми як усі спокійно.
Потім Вадим подався навчатися до Львова, там і залишився, знайомився, закохався, одружився. А я повернулася в рідний Чернігів, зробила собі гніздо. Спершу жила з батьками, але як вийшла заміж (мого чоловіка звати Остап), вирішили ми винаймати квартиру. Купити планували потім, діти також вже мали бути в планах ну як у людей.
Два роки тому тато не витримав і відійшов у засвіти. Мама сумувала, переживала, враз постаріла. Хворіла постійно, а потім шість місяців тому грюкнув інсульт. Ми всі думали, не витягне. Спочатку майже не говорила, а руки й ноги працювали не дуже. Згодом трошки відновилася, але розум її… ну, тепер походив на кашу з варениками.
Лікарі лише хитали головами: змін ніхто вже не виправить. Доглядати треба постійно. Я з Остапом переїхала до мами, змінила роботу тепер фрілансер, аби завжди бути поруч. Залишати одну то одразу вечір бродячих пригод. Якщо й ходить сама, то не сюди, куди треба. Щодня весело: бігаємо за нею, слухаємо її сльози про те, що “Петро ще десь мене чекає” (тато у нас Петро). Ну, просто серіал. Я не сплю. Метафорично і буквально.
Робота на мінімалці, все в думках про маму. Остап мені говорить: Є ж Вадим! Ну хай теж вмішається. Давай розділимо витрати на пансіонат для літніх. Коштує це все десь двадцять тисяч гривень в місяць як три пенсії мами, і ще треба щось їсти.
Довго я вагалася (совість, все таке), але зрозуміла іншого виходу нема. Мама у такому пансіонаті буде під наглядом і медики поряд 24 години на добу. І я звідти дізналася: ціна висока, але належний догляд от і вибір.
Дзвоню Вадиму: розповідаю все як є, без прикрас. Сподіваюся, що він людина сучасна, зрозуміє. Та де там! Вадим починає фонтанувати емоціями:
Ти зовсім вже? Як можна здати маму у чужі руки?! Там же всі чужі! Ти бездушна! Хочеш позбутися от і все!
Я намагаюся щось пояснити нуль реакції. Далі знов доглядаю маму сама. Доходжу вже до стану зомбі. Знову говорю з Вадимом відповідь одна й та сама.
Я б і сама не хотіла давати маму «чужим». Вона ж нас виховала, не було сиротинця була сім’я. І не скаржилася ні на що, хоч, певно, намучилася з нами чимало.
Ми обидва винні їй добром, але чому я одна повинна все тягнути? Якщо йому не влаштовує пансіонат нехай забирає маму до себе! Хай покажуть свою шалену турботу.
Вадим зніяковів: Я ж не можу, я із жінкою живу у її квартирі. Як її вмовити доглядати маму? Ага, тобто Остап має доглядати мою маму, а твоя жінка не обов’язково? Я пояснила прямим текстом хочеш, щоб хтось пожертвував своєю сімєю, зроби й сам хоч трохи того ж!
Знову відмовки. Я працюю, не можу відволікатися, ти просто хочеш звільнитися від проблем! звично пролунало.
Життя моє як фільм жахів. З однієї сторони, логіка проста: центр і всім легше. З іншої мучить страх, що буду потім себе картати як недобру доньку. Остап підтримує: Це нормально, у центрі вона під опікою, а в нас своє життя.
Вирішила тягнути до кінця тижня. Якщо Вадим не приїде чи не запропонує допомогу роблю по-своєму. Перенесемо маму в центр. Бо всі радники профі чужих проблем, а ось хто щодня дійсно тягне цей тягар, той і має право вирішувати. А брат нехай далі розповідає друзям байки про ідеальну турботу я вже втомилася.
