Мені було шістнадцять, коли я опинилася вагітною від хлопця, якого кохала до нестями. Я зустрічалася з Олексієм рік, і потім це сталося. Олексій був моїм однокласником у ліцеї. Ми обоє злякалися, коли дізналися про вагітність, і мовчали перед батьками. Коли ж мої дізналися, розгнівалися так, що в кімнаті стало холодно.
Наша сімя була на виду зразкова, як казали сусіди з Подолу. Я була єдиною донькою і мала відмінні оцінки, а ще перемагала у олімпіадах. Олексій також добре вчився. Батьки мріяли, що ми вступимо до Київського університету, здобудемо професії з гідною зарплатою у гривнях. Але дитина могла зруйнувати все.
Матуся наполягла, аби я перервала вагітність. Ще було не надто пізно. Все пройшло якось затуманено й тихо, немов під дрібним світлом лампи. Після того життя ніби повернулося назад. Ми з Олексієм знову ходили на заняття, прогулювалися Хрещатиком взимку, пили каву у «Львівській майстерні шоколаду». У підсумку закінчили ліцей, вступили до вузу й через рік одружилися. Батьки відступили. Я знову завагітніла. Раділи всі наче вийшло сонце.
Але у шостому місяці я несподівано почала кровити. Син народився малесеньким лише півтора кілограма. Через три години його не стало: він випав із сну, як падає лист з каштана.
Були ускладнення. Лікарі не спиняли кровотечу, тому видалили матку, залишивши лише порожнечу, як сіру тишу над Дніпром. Я вже ніколи не зможу стати матірю. Мама прийшла до палати у Борисівській лікарні і сказала, що шкодує, що змусила тоді на аборт. Але мені від того не стало легше.
Минуле наче старий потяг на вокзалі його можна згадати, але не змінити. Помилки не розчиняються, не гинуть, вони живуть у кожній тріщині душі. Я не буду більше мамою. Не народжу дітей. Не знаю, чи втримаємо ми з Олексієм наш шлюб, чи стане щастя між нами. Адже дитина як коріння, без якого звичайній українській родині важко вирости до неба.
