Колись давно, у серці Києва жила жінка на імя Любов Петрівна, яка завжди мріяла йти в ногу з часом. Вона любила виглядати гарно та акуратно це дозволяв їй її успіх на роботі, де керівництво високо цінувало її старання. Любов мала двох дорослих синів: старший, Ігор, вже сягнув сорока років, а молодший, Михайло, нещодавно відсвяткував тридцятий день народження. У Любові були і дві невістки.
Любов часто казала, що її невістки дуже різні між собою, як, власне, й її сини і це здавалося їй природним. Старша невістка, Оксана, була дівчиною із маленького села під Житомиром. Любов не вірила у стереотипи про “сільських” та “міських”, однак сама Оксана часто виступала живим утіленням цих узагальнень.
Любов не втручалася у сімейні справи синів і насправді майже нічого не знала про те, як вони ладнають з дружинами. Про Ігореве подружжя вона знала лише те, що Оксана вийшла заміж, бо завагітніла їхній син народився через пять місяців після весілля. Здавалося, що Оксана просто сприймала чоловіка як необхідність.
До того ж, Оксана була непростою та закритою людиною. Вона телефонувала свекрусі лише тоді, коли у них з Ігорем виникали проблеми їй більше подобалося жалітись, ніж щось вирішувати. Друзів у Оксани не було, бо з нею важко було знайти спільну мову.
Молодша невістка, Соломія, була повною протилежністю. Після весілля вона дружньо зійшлася з Любовю і часто навідувалася поговорити. Згодом свекруха допомогла Соломії знайти роботу у своєму ж офісі. Колеги тільки хвалили Соломію казали, що вона відповідальна працьовита людина з добрим серцем. У Соломії було кілька близьких подруг, з якими вона підтримувала звязок.
Одного ранку, коли Київ був затягнутий низькими хмарами, Оксана прийшла до офісу Любові Петрівни. Любов знала, що у сімї старшого сина не все гаразд, хоча ніколи не лізла у їхні стосунки. Але цього дня Оксана прийшла разом зі своєю сестрою.
Ой, мамо, більше не можу! Втомилася! Вирішила піти від твого сина й винайняти квартиру нехай живе сам, бовдур, вигукнула Оксана.
Доброго ранку, Оксана. Ти ж знаєш, я не люблю втручатися у вашу пару. Скажи мені краще: де плануєш знайти квартиру, і як діти добиратимуться до школи?
Зніму житло в центрі Києва.
Оксано, а чим ти платитимеш за оренду? Там квартирі дорогі по тринадцять тисяч гривень щомісяця!
Якраз тому й прийшла! Як бабуся, ти маєш допомогти, ти ж відповідаєш за онуків! Оксано, у мене ж немає таких грошей. Якщо тобі нагально потрібно, почекай до вечора я зніму з рахунку і дам тобі, скільки зможу. Не очікувала, що тобі знадобиться стільки.
Сестра Оксани потягнула її за руку, буркнувши: Пішли вже, Оксано, зрозумій, мама завжди на боці сина.
Коли вони вже йшли, з-за дверей нерішуче визирнула Соломія. Оксана кинула їй злісно: На що дивишся? Побачиш, і з тобою буде так само! Вона тобі теж не допоможе!
Соломія з переляком глянула на Любов Петрівну, та тихо відповіла: Нічого страшного. Якщо буде потрібно перекину гроші ввечері, нехай вирішить свою ситуацію. Діти не можуть жити у гуртожитку. Це лише гроші не варто брати все близько до серця.
Тепер, згадуючи ті часи, я розумію: у кожної людини своя доля, свої стосунки, а допомагати треба лише так, як дозволяє серце і розум.
