Слухай, нещодавно познайомився з дівчиною, і вона з першого погляду просто неймовірна. Її звуть Соломія ім’я дуже наше, тобі, напевно, знайоме. Ми часто гуляли разом по Львову, каталися машиною за місто, ходили по кав’ярнях, іноді вибиралися в кіно. Але, якось усе цього мені стало замало. Хотілося бачити її постійно, а не тільки на побаченнях. Ну, я і не тягнув просто запропонував їй одружитися, бо сенсу відкладати не бачив. Любимо одне одного, відчуваємо щастя разом. Почали жити разом, стали ще краще розуміти одне одного. Одружилися.
Але, чесно кажучи, моїй мамі Соломія одразу не сподобалася. Вона не приховувала це і сказала все прямо в очі Соломії. В результаті Соломія категорично відмовилася жити разом з моєю мамою, хоча я ще намагався організувати, щоб ми всі разом мешкали. У нас була двокімнатна квартира: одна кімната для нас, інша для мами. Соломія на це навіть слухати не хотіла. Завела мову, щоб ми краще жили в її гуртожитку. Так і зробили після весілля переїхали в той гуртожиток, як вона і хотіла.
Взагалі, я не уявляв собі, що доведеться колись жити в гуртожитку, та ще й в таких умовах. Перше спільний душ і туалет, ну це просто кошмар. Спочатку мені навіть митися там було незручно, ніяково. А таргани? Вони всюди лізуть… Ну як тут взагалі жити? А Соломія до цього спокійна каже, ніхто їх ще не їв, нічого тобі не зроблять, а ти драму розводиш з нічого. Позбутись їх неможливо, бруд скрізь. А поряд з нами ще живуть чоловік і жінка, які гризуться кожного дня, сварки постійні.
З іншого боку сімя з маленькою дитиною, яка постійно кричить і плаче. Не дає спати не тільки батькам, а й усім навколо. Недавно ще й конфлікт з сусідом був: він перепив і, коротше, почав до всіх приставати і зривати сварку. Я вирішив його втихомирити. І після цього він на мене озлився і тепер всіляко намагається мене дратувати і підсовувати під конфлікти. Я вже просто не хочу там бути. Пропонував Соломії зняти квартиру у Львові.
Але вона не погоджується. Каже, звикла так жити і їй навіть подобається. Якщо б мали свою квартиру інша річ, але оренда дуже дорога, десь 15 000 гривень на місяць, а це практично вся моя зарплата. Мама радить повернутися до неї. Каже, не буде лізти в наші справи, обіцяє не втручатися. Але Соломія й чути не хоче нічого про повернення.
Останнім часом Соломія почала говорити про дитину. Каже, що це зміцнить наш шлюб. Я теж хочу сина чи доньку, дуже мрію стати татом. Але тільки-но думаю про ті умови, в яких буде рости малюк бажання одразу пропадає. Сусідські сварки, крики дітей Інколи думаю і про розлучення, і зовсім не тому, що не люблю Соломію, просто ті умови ну зовсім не для життя.
Я хочу, щоб моя майбутня дитина росла в нормальному середовищі. Не знаю, скільки ще витримаю. Нерви просто здають. А Соломія не готова йти ні на які поступкиЯ йшов коридором гуртожитку, слухаючи знайомі крики і скрипи дверей, і раптом відчув щось, чого не міг пояснити не роздратування, а тривожну, але теплу відповідальність. У кімнаті Соломія сиділа на підвіконні, пила чай і читала. Я сів поруч, притулився до її плеча.
Соломійко, ти справді тут щаслива? тихо запитав я.
Вона усміхнулась. З тобою я всюди щаслива. Навіть тут.
Я дивився на неї і розумів: гуртожиток, сварки, таргани все це стане фоном нашої історії, а не її суттю. Можливо, дитинство нашої майбутньої дитини почнеться не в ідеальних умовах, але зате у сімї, де люблять і підтримують, навчають справжньої стійкості.
Тої ночі, коли сусіди знову почали сваритись, ми вкрились одним пледом і слухали, як поза стінами гуде життєвий хаос. Соломія поклала голову мені на плече.
Я хочу, щоб наші діти знали, що затишок це про людей, а не про стіни.
Я обійняв її і відчув дивну легкість. Можливо, поки немає квартири, ідеальних умов. Але щось важливіше у нас вже є. Я з усмішкою подумав, що найголовніше наше маленьке щастя тут, серед гамору, сварок і побутових труднощів.
Я подав Соломії руку. Давай створимо наш дім тут, разом. А час покаже, де буде наша справжня адреса. Але головне ми вже вдома одне в одному.
Вона тихо засміялась і притислась до мене:
Якщо ти поряд я можу все витримати.
І в цей момент я зрозумів: що б не чекало попереду, дім це ми.
