Я ніколи не була байдужою до людей. Кілька років тому я переїхала з невеличкого села на Львівщині до великого міста Києва. Зараз, дивлячись на це місто, до кінця не розумію, як можна пройти повз людину, якій потрібна допомога, чи вигнати жінку з дитиною з квартири лише через те, що їм немає чим заплатити за місяць. Хоча, звісно, зустрічаються і добрі люди.
Був 2007 рік. Я поверталася з роботи додому, дорогою зайшла до супермаркету. На вході стояла жінка з хлопчиком років пяти. Вони відразу привернули мою увагу. Мама була дуже втомлена й роздратована.
Чого ти хочеш? крикнула вона до сина.
Я голодний, мамо, тихо відповів хлопчик.
Поряд проходили інші батьки з дітьми, несли повні пакети продуктів. По одягу хлопчика було видно, що йому справді голодно. Враз мама, голосно кричачи, штовхнула сина, сказала, що через нього зруйнувала все своє життя, і, розвернувшись, побігла в невідомому напрямку, залишивши дитину просто перед супермаркетом. Я оторопіла від того, що сталося.
Хлопчик мовчки сів і почав плакати не голосно, а зі справжнім, тихим болем покинутої дитини. Мені стало дуже шкода його. Я ще сподівалася, що його мама ось-ось повернеться, але минуло вже пів години і він лишався сам. Я більше не могла дивитися на таку несправедливість, тому підійшла до нього, щоб заспокоїти. Спочатку було дещо ніяково як-не-як, чужа дитина, а люди можуть щось неправильно зрозуміти. Але виявилося, що ніхто й не звертав уваги.
Хлопчик спочатку боявся зі мною говорити, а коли я попросила охоронця допомогти знайти маму, він почав трохи відкриватися. Дізналася, що його звати Остап, йому пять років. Поки ми чекали, я зайшла в магазин і купила йому щось перекусити спочатку він соромився взяти їжу, але потім почав їсти з жадібністю. Пізніше зясувалося, що дитина не їла весь день.
Мати хлопчика зникла і більше не повернулася. В мене не залишилось вибору, окрім як звернутися до поліції і передати Остапа службам захисту дітей. Не думаю, що це кінець нашої історії. На щастя, у мене були знайомі у соціальних службах, тому я змогла дізнаватися про його долю.
Згодом виявилося, що мати сама виховувала Остапа. Батько покинув їх ще до народження хлопчика. До того вона працювала на невеличкій фабриці, а потім переконувала всіх, що ця дитина зруйнувала їй життя. Щоразу вона повторювала це Остапу. Зрештою її знайшли, і вона офіційно відмовилася від сина, написавши листа в соціальні служби: Забирайте, нехай буде в інтернаті.
Хлопчик плакав, благав маму забрати його додому, але вона не захотіла. Він дуже важко переживав це.
Через два роки я змогла його усиновити. Перед цим мені довелося пройти через купу бюрократичної тяганини, тому хлопчик деякий час був в дитячому будинку. Я часто навідувала його в інтернаті, приносила гостинці. Мої знайомі дивувалися, навіщо мені ця чужа дитина.
Минав час. Не помітила, як мій син виріс. І я жодного разу не пошкодувала, що тоді взяла Остапа у свою сімю.
