Сьогодні, коли я зайшла в ліфт нашої багатоповерхівки в Києві, там вже стояла жінка, яка тримала у руках ключі від моєї квартири. Спершу я подумала, що щось переплутала. Але ні брелок був той самий: маленьке синє сердечко, яке мені подарувала сестра Олеся кілька років тому.
Жінці було близько сорока, коротка темна коса, сувора сумка на плечі. Вона стояла спокійно, наче це звичайна ситуація.
Ліфт їхав до гори, а моє серце билося так, ніби зараз розірветься.
Вибачте, звернулася я до неї. Звідки у вас ці ключі?
Вона подивилася на мене, потім на ключі, і знову на мене.
А ви хто? спитала вона.
Це прозвучало як несподіваний ляпас.
Я мешкаю у квартирі номер 12.
Вона ніби застигла на секунду, потім тихо сказала:
Дивно.
Чому?
Бо я теж
Ліфт зупинився на шостому поверсі, але жодна з нас не вийшла. Усередині настала тиша.
Я живу там вже чотири роки, сказала я.
Жінка нервово стиснула ключі у руці.
А я маю договір оренди від минулого місяця.
Я глянула на неї здивовано.
Який договір?
Вона відкрила свою сумку, витягнула папку з копією договору. Адреса моя. Квартира 12.
Мовчання.
Хто вам її дав? спитала я.
Власник.
Хто саме?
Георгій.
Живіт скрутило, наче крижану воду випила. Георгій це мій двоюрідний брат. Колись він казав, що я тимчасово можу жити тут, доки він за кордоном.
Він і є власником, тихо сказала я.
Жінка кивнула.
Так. Він сказав, що квартира порожня.
Ліфт нарешті зупинився на нашому поверсі. Двері відчинились, але ми обидві залишились нерухомі.
Можливо, це просто помилка, сказала вона.
Можливо
Ми вийшли у коридор. Двері квартири номер 12 перед нами. Вона підняла ключі. Я теж.
Обидва ключі виглядали однаково.
Тиша наче застигла між нами.
Іноді найгірше відчуття не коли хтось тебе обманює, а коли розумієш, що, можливо, ніколи не знав правди.
Я подивилася на жінку.
Може, відкриємо?
Вона важко зітхнула.
Так.
Скажіть чесно Якщо раптом дізнаєтесь, що хтось віддав вашу домівку іншій людині, чи змогли б ви спокійно зясувати правду? Чи одразу вибухнули б як я зараз ледь втримуюсь?
