Щоденник, 14 червня.
Мені вже сорок, а досі не одружений. Кілька років тому я, Олег Дяченко, був предметом заздрості для багатьох жінок. Високий, імпозантний, заможний хіба не мрія кожної? Але зараз мої переваги звелися до скромного статку. Молодість пішла, волосся стало рідше, а живіт неухильно росте. Я це прекрасно бачу і вперше в житті почав серйозно задумуватись про шлюб.
Але сумнівався, чи знайду відповідну дружину, бо характер у мене важкий: грубуватий, суворий і непростий. Про це знають усі навколо, і жінки часто одразу попереджають тих, хто починає мною цікавитись, щоб тримались осторонь. Я зрозумів, що шансів майже нема. Поділився страхами з друзями. Вони дали кілька порад, і за пару місяців я справді одружився.
Вже наступного дня після весілля я вирішив усе поставити на місце й розповісти дружині про свої вимоги.
– “Будеш жити в моїй квартирі, і це має бути для тебе великою честю. В домі завжди має панувати порядок і чистота”, почав я ще з порогу.
– “Що ти маєш на увазі?” засміялась лагідно Оксана, моя дружина.
– “Я все поясню раз і назавжди”, з усмішкою відповів я. “Повинна розуміти, що можеш будь-якої миті втратити це щастя. Я надзвичайно суворий, тож доведеться звикнути й прийняти це. І ще рушники повинні завжди бути сухими й висіти на своїх місцях. Головне чистота. Зрозуміла?”
Оксана кивнула й уважно слухала далі. Пішли на кухню і почав, як по нотах, викладати всі вимоги.
– “Добре, коханий”, з усмішкою відповіла, “а о котрій годині ти будеш повертатись додому?”
– “Навіщо тобі це знати?”
– “Щоб вчасно приготувати вечерю”.
– “Гм Ти все одно не знатимеш наперед, коли повернуся. Але вечеря має бути на столі вчасно. І Боже борони, якщо мені не сподобається те, що ти приготувала! Без образ просто все полетить у відро, а ти отримуєш покарання”.
– “Я зрозуміла, дорогий. Все буде добре”, знову усміхнулась Оксана. Її посмішка стояла в мене перед очима цілий день.
Ввечері, перед тим як вертатись додому, я зайшов до ресторану в центрі Києва і смачно повечеряв. Вирішив перевірити Оксану: не куштуючи вечері, сказати, що страва жахлива й не буду її їсти. Так проходив кожен вечір вже тиждень поспіль.
Повернувся додому. Тиша.
– “Є хто вдома? Я прийшов.”
– “А, це ти…” рівним голосом озвалась Оксана. “Дивилася телевізор задрімала.”
– “Вечеря готова?”
– “Вечеря? О, так, вечеря! Ідемо глянути.”
Я вже підготував стандартну фразу, коли Оксана поставила переді мною тарілку з холодною несолоною гречкою й сказала:
– “Сідай. Ось гречка. Вона холодна й несолона. Якщо не зїси до кінця сам собі винен. Я піду, й більше мене не побачиш.”
– Вона посміхнулась лукаво: “Жартую, ти ще мене побачиш, але вже з іншим. До речі, я знаю, що ти знову був у ресторані. Уявляю, як важко на повний шлунок доїдати таку мерзоту.”
Я був неабияк вражений.
– “Може, ти хочеш спитати, чому я така сувора й безцеремонна з тобою? Просто знай: так буде завжди, якщо раптом хоч раз не відповіси мені на питання. А тепер вперед, їж гречку до останньої ложки. Чим швидше почнеш, тим швидше закінчиш!”
Оксану попереджали про “особливості” мого характеру. Але вона не тікала від мене.
«Чоловіки не народжуються добрими й ніжними це справа строгого керівництва жінок», казала вона.
Виявилось, що мала рацію. Я зїв всю гречку за кілька хвилин.
Вперше відчув: нарешті знайшов ту, про яку мріяв усе життя.
