Наша пригода стартувала понад пятнадцять років тому, коли я та мій чоловік одружилися. Для початку ми тулилися разом із свекрухою у її квартирантському раю (де, здається, господарювала тільки вона), а працювати ходили обидва на місцеву фабрику, від якої в нас був цікавий аромат на все життя. Згодом перебралися в гуртожиток і тоді здавалося, наче все налагоджується. Я бачила в чоловікові світле майбутнє і переконала його вступати до університету, поки сама виконувала роль домашньої богині з нотками академізму писала йому всі звіти, реферати та курсові, аби він міг блиснути на роботі й у виші, а я залишатися непомітною героїнею закулісся. Моя власна освіта особливо не допомогла побудувати запаморочливу карєру, але я знаходила втіху у щасті своєї родини.
Коли наш син трохи підріс, я завагітніла донечкою вибачайте, Наталя, але ж хто, якщо не працьовита українка! Коли молодша дівчинка вже підростала, я повернулася на роботу. І тут проявилася класична українська генетика діти з імунітетом, як у одуванчика восени, постійно хворіли, і треба було бігати з ними по поліклініках. Але, як справжня оптимістка, я трималася на позитиві й була вдячна долі за любов і тепло в сімї. Чоловік все більше поринав у роботу, і зрештою ми змогли зібрати гривні на просторий (за нашими мірками) київський апартамент. Нарешті у дітей зявилися власні кімнати, і щастя у них було як у кота на домашній колбасі. Проте чоловік дедалі рідше зявлявся вдома, що трохи непокоїло.
Одного дня, на каві з подругою такою ж багатостраждальною матірю, як і я, я дізналася про його роман на стороні. І, як справжня українка, вирішила діяти: прийшла на роботу до тієї пані й попросила не руйнувати мою сімю. Вона ж, прийнявши позу козацької переможниці, при всіх мене принизила, як на сцені у драмтеатрі, і не мала жодного жалю. Коли чоловік зявився, він зізнався у зрадах і сповістив буде подавати на розлучення, бо дві сімї, як два шапки, носити незручно.
Він найняв супер-адвокатів мабуть, усіх із Печерсько-Соломянського району, і покинув мене та дітей без нічого, не турбуючись ані про нашу фінансову спроможність, ані про добробут дітей. Мій колишній повністю розчинився у новому коханні й не озирнувся. Завдяки підтримці моїх батьків я змогла придбати невеличку оселю у Броварах і знайти роботу, щоб забезпечити родину. Життя плавно пішло вгору не так, щоб розкішно, але краще, ніж було.
Минув рік, і колишній зявляється на порозі без роботи, без дружини (та втекла після його сумнівної пригоди на ровері), та ще і хизується, ніби герой Котигорошко після битви. Ні слова “пробач”, лише прохання допомогти. Я, памятаючи всі його фокуси з адвокатами та розподілом майна, вирішила: ні, більше немає безкоштовних халатів і баночки борщу від мене. Тепер моя черга піклуватися про себе та дітей, як він свого часу про себе. Бувай, козаче, життя триває і нехай буде воно з перцем, але вже без зайвих сліз!
