Нещодавно я випадково натрапила на записник мого чоловіка, і там виявила всі витрати, які він вів щодо мого сина, якому зараз сім років Мій син навчається у першому класі. Я та його батько розлучилися вже давно. Коли синові було чотири роки, я познайомилася з іншим чоловіком. Він запевняв, що любить мене і полюбить мого сина, як рідного. Для мене це було всім, що я тоді шукала.
Насправді, він так і не захотів стати справжнім батьком для мого хлопчика. Але на той час мені вистачало того, що він виявляв увагу й повагу до сина. Через рік після весілля у нас народилася донька. Чоловік почав надмірно опікуватися саме нею це була його кровинка.
Я зараз у декретній відпустці, і єдиний, хто забезпечує родину це мій чоловік. Коли ми гуляємо в парку чи на дитячому майданчику, чоловік купує синові забавки або морозиво.
Але нещодавно я знайшла цей записник, і досі не можу оговтатися. Відкрила а там табличка розділена на три частини, кожна з підписами: «дата», «назва», «сума». Іграшки 40 гривень, морозиво 40 гривень, гойдалки 30 гривень.
Я одразу запитала чоловіка, чому він усе це фіксує. Він навіть не змінив виразу обличчя, коли я показала записник. Для нього це виглядало абсолютно природно. У двох словах сказав: після завершення декрету я маю повернути йому всі витрати на мого сина. Більше того, порадив не тягти час, а звернутися до суду, вимагати аліменти від колишнього чоловіка так мені буде легше сплатити цей «борг». Він додав, що тепер його цікавлять тільки витрати на власну дитину.
Я розплакалася. Не можу розлучитися з ним, адже у нас спільна донька й я його дуже люблю. Але пробачити таку дрібязковість не можу. Я не знаю, що буде даліТієї ночі я довго дивилась на донечку, її тихий сон заспокоював. Я замислилась, що справжня любов не записують в таблички, не підраховують до копійки. Мого сина боляче зачіпало те, як його «вітчим» рахував кожну дрібницю.
На ранок я приготувала сніданок, зібрала дітей у садок та школу, і сама вперше за роки просто пішла гуляти містом. Я зустріла стару знайому, розповіла їй усе, і від її слів стало легше: «Ти й твій син заслуговуєте поваги й любові без рахунків».
Я повернулася додому спокійною. Коли чоловік прийшов з роботи, ми сіли поруч, і я сказала: «Є речі, які не можна купити чи повернути. Любов до дітей одна з них. Я готова звернутися до суду, забрати аліменти, але я не готова жити з людиною, яка розділяє сімю на дебети й кредити».
Він мовчки зібрав свої речі, а донька маленькими ручками обійняла мене і братика. Ми залишились удвох із дітьми. Було страшно, але дивлячись у світлі очі сина, я вперше за довгий час відчула, що ми нарешті справжня сімя.
Я знайшла роботу, а через рік, коли ми гуляли на тому ж майданчику, син з донькою сміялись разом, а я дивилась на них і знала: щастя це не рахувати. Щастя дарувати любов без залишку.
