В ті давні часи, коли ми з сином поверталися з торгового центру в самому серці Києва, поруч зі мною стояла жінка з дитиною, практично такого ж віку, як і мій маленький Андрійко.
Автобус був переповнений, як завжди у вечірню пору. Недалеко від нас сидів молодий хлопець, слухав музику у навушниках. Я обережно попросила його поступитися місцем для нас. Він встав одразу ж, не вагаючись, а ми з Андрійком подякували йому син навіть пригостив його цукеркою. Хлопець трохи засоромився, посміхнувся нам у відповідь.
Та помітила я, як та жінка захотіла повторити мій вчинок. Вона буквально почала смикати за рукав молодого чоловіка, що дрімав поруч. Той не реагував, бо був у забутті, тоді жінка перейшла на крик. Чоловік, здивовано знявши навушники, почав обурюватися він зовсім не розумів, що відбувається.
Ви не бачите, що я з маленькою дитиною? Поступіться місцем! закричала вона так голосно, що й її син заплакав від переляку. І я не збираюся поступатися! Врешті, чоловік не витримав і заявив про свою позицію.
Знаєте, я підтримую його і розумію, чому він так вчинив. Він нічого не винен їй. Більше того не заслуговував на принизливу й образливу поведінку в свою адресу. Я запропонувала, щоб її хлопчик сів поруч із моїм Андрійком. Але ні для неї важливіше було влаштувати скандал.
Можу сказати, що я ніколи не дозволяла собі подібного. Якщо треба тихо й чемно попрошу. Якщо мені поступаються місцем для дитини, я щиро дякую. Якщо ж ні розумію і не маю претензій, бо це їхній вибір. Та за всі ці роки, що їжу містом, ще ніколи мені не відмовляли.
Мабуть, тому що я завжди поводилася по-людськи не кричала і не сварилася з незнайомцями.
