Моя свекруха отримала від мене такий подарунок, що їй одразу зле стане! І трясти буде щоразу, як дивитиметься. Але діватись нікуди мусить зберігати й ставити на найпомітніше місце! Отака я! Таки діждалися котячі сльози, як казала моя бабуся! Ота противна Віра Семенівна! За всі пятнадцять років мого шлюбу з Андрієм доброго слова мені не сказала. Замкнена. Хоч би раз через силу щось вимовила, а то мовчить і чорними очима тільки свердлить. Уникаю її, до гостей до неї ходжу хіба раз на рік і то на пять хвилин, жалілася я сьогодні своїй подрузі Улянці.
Улянка уважно слухала мене, а всередині, видно, теж клекотіла вона свою свекруху Галину, якщо чесно, недолюблювала.
Так повелося, що ми, три шкільні подруги, зустрічаємося кожну другу суботу, як маленьке дівоче свято.
Я Катерина, майстриня-перукарка, завжди міняю подругам зачіски, але сьогодні забігла лиш на хвильку чекають клієнти. Улянка, кухар у місцевій їдальні, приносить гостинці смаколики, які мій Ілля називає «гору булачок».
Третя подруга Оксана. Вона медсестра, нещодавно перейшла працювати в нову лікарню, і ми якраз хотіли розпитати, куди саме, але розмова зайшла про свекрух.
Терпіти не можу! Хай би її не було легше б жилося, знов завела я.
Раптом мовчазна досі Оксана втрутилася:
І що, Катю? Одразу б легше стало? іронічно посміхнулася.
Напевно відповіла я тихо, раптом пригадавши ранок. Як несла яскраво запакований подарунок і злорадісно усміхалася. Передавала Вірі Семенівні, а вона, як мала дитина, одразу кинулася розпаковувати так поспішала. Але я сказала відкрити лише після мого відходу. Ото і зіпсувала свято цій противній бабі!
Ну що ж, дівчата, ви ж питали, куди я влаштувалася, обізвалася Оксана.
Ми насторожилися.
В приватну клініку? вгадала я.
Будеш гривні лопатою гребти! жартома вставила Улянка.
У хоспіс, просто сказала Оксана.
Запала тиша.
Та ти що? Чого? вичавила з себе Улянка. Там же людей із важкими хворобами Як ти так? А гроші? хитала вона головою.
Що ви всі: «Гроші, гроші» Катю, вибач, але мушу сказати одне: дурна ти, зітхнула Оксана.
Хто дурна? Свекруха моя? пирхнула я.
Ні, ти, Катю. Бо те, що ти робиш і кажеш це підло. Може, Віру Семенівну ти й не дуже знаєш? Що, доброго слова не сказала? А як вам із Андрієм житло знадобилося хто продав квартиру в центрі і переселився в будиночок на околиці? Хто не сперечався? Твоя свекруха. Як Іллюша тяжко захворів хто возив його до професора, сина її подруги? І врятували малого, а інші ж могли й не дочекатись такої підтримки!
А пригадуєш, коли ти на святі перебрала, та прокинулась у однокласника? Ну, було між вами нічого, та Андрій би не пробачив, знаючи його. І хто врятував сказала, що ти ночувала у неї. Ти ж, Катю, кусаєш ту руку, яка тебе і годує, і піклується. Памятаєш наші посиденьки скільки банок з огірками, повидлом, лечо свекруха тобі передає, а ти сама квітку від розсади не відрізниш! Вона все для вас старається.
Є люди, що не вміють говорити любов у них у ділі. А хтось тільки словами викручується і нічого
Дякую, подруго, я сподівалась підтримки, а ти ще й образила, я схопилася.
А всередині ледь помітний червячок тривоги. Здавалося б, щойно він разом зі мною злорадно придумував «відплату», а тут слухає слова Оксани й гризе мене зсередини, не даючи тішитись своєю «перемогою».
Улянка теж мовчала, механічно жуючи пяту пиріжку із капустою. Вже не підтакувала мені, як учора.
Правильно було б образитись, грюкнути дверима й піти. Я саме збиралася так чинити. Але той червячок не давав сидів, мов прибитий цвяхом.
Ви, може, й забули, що я вже пятнадцять років без мами. Отак живу! І кожного разу руку тягну набрати знайомий номер. Телефон мами досі зберігаю, рахунок поповнюю іноді набираю, а потім розмовляю з тишею. Розповідаю, як мені боляче, як сумую, кутуюсь у мамин плед уявляю, як вона обіймає. Усередині все вигоріло від цієї туги.
Катю, пробач, мовчати не могла. У тебе і мама є, і свекруха. Чому ти так? Якось вищою себе ставиш? Пригадую, як ти звала її «село», ще й сміялась! Проте коли ти востаннє стригла чи фарбувала Віру Семенівну? сумно запитала Оксана.
Всередині мене щось стиснулося.
Ніколи не очікуючи від самої себе, стиха відповіла я.
Та не може бути Катю, так не можна. От я свою, хоч і звичайна жінка, але пригощаю пиріжками, калачами, пасочку товаришую щороку радіє! Ручки в неї мякенькі, мов подушечки, так і хочеться їх обійняти, раптом посміхнулась Улянка.
Червячка-совість у собі я вже не чула. Відчула, що можу йти. Ніхто не тримає.
Перед очима промайнуло нинішнє ранкове презирство до «клешнеподібних» рук Віри Семенівни, зморщеного личка уявила «гнилу картоплину» Що я про неї взагалі знала? Та нічого й не знаю! Байдуже мені було на її життя.
А вона ж була поряд у хвилини необхідності. Чоловік колись казав, що мав дві сестри обидві померли від хвороби. Віра Семенівна вихажувала і їх, і чоловіка. Тепер залишився лише Андрій, пізній син, моя любов. Я завжди його так сильно кохала! Розумний, хороший, працьовитий
А хіба він такий не через матір? Могло бути інакше став би пяницею, зрадником, байдужим! Як часто я їй дякувала? Чому знущалася й кпила? Яка ж я Ой яка!
Катю, що з тобою погано? співчутливо нахилилася Оксана.
Я лише помахала головою, ковтаючи сльози. Все накрило разом, мов вода через край прорвалась. Терміново треба було змінити тему. Я спробувала вичавити:
І як тобі працювати у хоспісі, Оксано?
Очей їхніх забути ніколи не зможу. Стільки болю і водночас надії Слів про вічність, недороблені справи, безутішні рідні Одного разу молодий чоловік, сам успішний, а мама в нас померла і кричав потім: «Матусю, повернись, ми поїдемо до твого села, я там хату куплю, будь ласка». Або старий військовий до доньки приносив барвисті заколки у неї волосся не було, а він мріяв, що дочка одужає й знову буде прекрасна, як у дитинстві. Померла вона, а він потім усі заколки роздав І промовив: «З мамою вона тепер, дві красуні мої». Оце такі ми, Катю, хтось плаче над труною, хтось хворіє, а хтось витрачає життя на образи й дрібниці. Треба цінувати. Бо коли втрачаєш вже нічого не повернеш!
Улянка тим часом доїла пиріжки, швидко написала чоловікові про вечірній перегляд фільму і обовязково покликала свекра й свекруху. «Сьогодні разом вечеряємо!»
Мені час! Біжу до своїх! і вислизнула з-за столу.
Я теж піднялася. Тремтячою рукою рилася в сумці впустила її, все розсипалося, Оксана допомогла зібрати. Без слів, але з підтримкою.
Розійшлися мовчки.
Весь вечір був розписаний по клієнтах, але все ж Десь на околиці Львова, в той самий момент, літня жінка дивилася на мій подарунок. Той самий, яким хотіла дошкулити. Якби вона мені подарувала таке? Я б засмутилася до дня народження настрій був би зіпсований.
Я обдзвонила всіх, перепросила, пообіцяла знижку та поїхала до Віри Семенівни.
Телефон Андрія був вимкнений.
Ладоні спітніли а що скаже Андрій? Це ж його мама
Вже стемніло. Віконця маленького будиночка світилися. І враз квітчасті фіранки з ромашками, герань на підвіконні, які раніше так мене дратували, видалися рідними й теплими.
«Треба просити пробачення. Взяти інший подарунок? Немає часу. Пообіцяю тоді купити щось інше Ой, що я наробила?» думала я, підходячи до хвіртки.
Двері не зачинені. В просторій кімнаті розмальована миска з варениками, улюблена Андрієм окрошка на кефірі, фаршировані млинці Я застигла у проході, спершу дивлячись на стіл. Андрій розмовляв із сином, який уплітав бабусині голубці. Віра Семенівна, у синій сукні з мереживним комірцем і з косою, стояла біля стіни поруч із двома бабусями-сусідками й веселим дідусем.
Дивіться, яка краса, правда? раділа свекруха, показуючи на мій «пакунок-капость».
Оце Катруся дружина Андрія, як принцеса в нас, красуня білява, любуня доки на неї дивлюсь, у серці так радісно! Бог створив таку вроду! А тепер Катруся буде зі мною завжди художник її намалював, а я аж розплакалася від щастя кращого подарунка й не треба!
Від сорому обличчя й вуха вмить стали червоними, як варений буряк. У дитинстві так соромилась, коли у бабусі вазу розбила, а набрехала, що Коля, брат, винний.
Подарунок Мій портрет. Я вирішила, що материна нелюбов це мовчання і відсутність похвали. Що вона терпіти мене не може. Тому портрет мав її дратувати, а вона не викине, буде мучитися. Як я помилялась
Катруся така гарна, що й слова боюся їй сказати соромлюся. Ото лялька! Очі сині, як проліски, риси обличчя як у книжкової героїні. Не те, що я, стара, смішна, негарна. Говорити не вмію, й слова красиві мені не даються. Та я її люблю, як доньку. Бог забрав моїх дівчаток, дав невісточку другу, рідну. Андрієві я завжди кажу дружина в тебе золота!
«Живи тепер із цим!» продзвеніло в мені, і червячок замовк назавжди.
Навіть прошепотіти, що виправлюсь, не встигла. Але ж час є.
Мене помітили. Син прибіг, чоловік підвівся.
А ти що тут, у тебе ж робота? Мама казала, що ти зранку вже привітала
Я вирішила залишитися. Віро Семенівно, можна, називатиму вас мамою? Як свою З днем народження! в горлі стояв клубок.
Мені хотілося стати навколішки як той чоловік, про якого розповідала Оксана. Навіть не перед людиною, а перед мудрістю, добротою й всепрощенням.
Катрусю! Заїхала ще, дякую, доню. Для мене, старої, знайшла час! Ото вже Катруся моя! Прийшла! дивилась на мене знизу вгору з такою гордістю й ласкою, що ноги підкошувалися.
До столу, до столу! поспішала Віра Семенівна.
Ще й День краси зроблю! Кому зачіску, фарбування чи просто гарно підстригтися звертайтеся! Я з радістю!
Ось такий подарунок у мене сьогодні для всіх. Але найбільший мені самій. Я відчула: справжнє багатство це коли в тебе поруч муж, син, батьки, улюблена робота й родина. І є про кого турбуватись і кого любити.
