Останні три місяці ми з братом не можемо дійти згоди щодо мами, і вже довелося звернутись до суду. Після інсульту вона стала зовсім іншою. Постійно забуває про себе, плутається, їй постійно потрібна допомога. Всі турботи лягли на мої плечі. Це схоже на те, якби я доглядав малу дитину. У мене робота, сімя, власний дім як мені розірватися? Я запропонував відвезти маму до пансіонату для літніх людей, але брат вибухнув гнівом, закинув мені, що я знущаюсь над нею. Водночас сам навіть не хоче забрати маму до себе, живучи в квартирі своєї дружини.
Колись ми були звичайною українською сімєю чотири людини разом. З братом лише рік різниці. Батьки нас народили пізно. Зараз мені 36, брату 35, а мама вже має 72. Допоки був живий батько, все було добре.
Потім брат поїхав навчатися до Львова й залишився там, одружився. Я ж повернувся до рідного Івано-Франківська, де й осів. Спочатку жив з батьками, але після весілля з дружиною винаймали квартиру, збирались купити своє житло і планували дітей. Такими були наміри.
Два роки тому батько помер. Маму це сильно зламало вона занудилась, впала в депресію, відразу постаріла. Почали турбувати хвороби, а пів року назад інсульт. Думав, не виживе Спочатку майже не розмовляла, рука й нога ледь працювали. Згодом рухливість повернулась, але психіка зазнала змін.
Лікарі сказали, що зміни незворотні. Тож я залишив стару роботу, перейшов на дистанційну й перебрався з дружиною до маминої квартири. Не міг лишити її саму. Навіть коли мама знову стала рухатися більш-менш нормально легше не стало.
Вона гуляє сама, забуває, як повернутися додому, часом плаче, каже, що чоловік її нібито чекає. Словом веселощі. Сплю уривками. Постійно боюся, що вона кудись піде. Робота зовсім не ладиться не можу сконцентруватись. Дружина запропонувала: віддай маму до гарного, приватного пансіонату.
Це коштує дорого, але якщо працювати старанно, можна зібрати потрібну суму в гривнях. Дружина каже: «В тебе ж є брат, хай і він долучиться». Справедливо.
Довго вагався, зрозумів іншого виходу немає. Як довго я зможу витримати? У центрі для літніх є догляд і медики цілодобово. Поїхав, все розпитав. Дійсно, дорого, але що робити?
Зателефонував брату. Розповів, як все є. Сподівався, що не зірветься, що зрозуміє реальну ситуацію. Та він одразу почав кричати:
Ти що, з глузду зїхав? Як можна віддати маму в будинок для літніх? Там всі чужі! Як можна бути таким бездушним? кричав він у слухавку. Ти просто хочеш викинути її з дому?
Пробував пояснити, але марно. Тож далі мав опікуватися мамою сам. Коли сили вже геть скінчилися, знову заговорив із братом. Його позиція не змінилася.
Я ніколи не хотів завдати мамі болю. Вона виростила нас, дала все, ми жили у сімї, не в дитбудинку. Вона терпіла й не скаржилась.
Обидва ми їй винні, і несправедливо, що тягну усе сам. Не подобається моя пропозиція? Тоді забирай маму до себе й покажи свою доброту.
Ти знаєш, що я живу у квартирі дружини. Як їй пояснити, щоб доглядала тещу? каже він.
То мій чоловік може доглядати за тещею, а твоя дружина за свекрухою не може? Ви теж можете пожити з мамою, як ми.
Я відповів брату, що можу просто зараз залишити маму саму. Може, хай тоді він з дружиною переїде. Брат і тут відмовився каже, що працює і не може відволікатись, а я просто шукаю легкого життя.
Живу як у кошмарі. З одного боку хочу зробити легше для всіх і влаштувати маму у центр, там про неї подбають. З іншого мучить докори сумління, чи не стану я невдячним сином. Дружина підтримує: каже, там нагляд, а в нас своє життя.
Вирішив чекати ще тиждень. Якщо брат не приїде, зроблю як вирішив. Бо я єдиний, хто реально знає, скільки важить ця ноша. Нехай решта радить далі, я більше не терпітиму.
У кінці зрозумів важливу річ: ти можеш слухати тисячі чужих слів, але свою відповідальність несеш лише ти. Головне не забувати про себе, інакше не вистачить сил ні для кого.
