Родичі з села вирішили навідатися до нас на цілий тиждень усіх пятеро в нашу «однушку». Я їх зустрічав увесь у зелених плямах «нібито вітрянка».
Мій суботній ранок розпочався геть не з кави, а з телефонного дзвінка. На екрані висвітилася тривожна «Тітка Ганна (родичка)».
Олесю, зустрічай! голос тітки був такий бадьорий, що жодна кава так не розбудить. Ми вже рушили, завтра з ранку будемо у вас! Вирішили сюрприз зробити: столицю глянути й до вас навідатися. Ну ми ж не чужі!
Я сів на ліжко, намагаючись збагнути почуте. Найстрашніше у всій цій фразі було слово «ми».
А хто саме «ми», тітко Ганно? обережно перепитав я, штовхаючи дружину Настю під ковдрою, щоб хутко прокидалася.
Та хто ж! Я, дядько Петро, Світлана з чоловіком і наш онук. Не переймайтесь, ми невибагливі лише переночувати, а вдень гулятимемо!
Пятеро людей. А ще ми з Настею. В нашій однокімнатній квартирі розміром тридцять три квадрати, де з вільного простору килимок у передпокої й вузенький прохід між диваном і телевізором.
Я мовчки закінчив розмову й глянув на дружину. В її очах читався справжній жах і неприхована мрія негайно втекти з країни або хоч би «вийти по хліб» на сім днів.
Досвід то ще той вчитель
Мені одразу згадалася їхня попередня гостина три роки тому. Тоді їх було лише троє, але оту тижневу «розвагу» досі згадую з нервовим подьоргуванням ока. Дядько Петро курив на балконі, струшуючи попіл у мої вазони: «Та то ж добриво». Тітка Ганна наставляла мене варити борщ, тулячись зі мною у крихітній кухоньці: «Та не так ріжуть, дивись як треба!». Ми з Настею спали на надувному матраці, який до ранку стравлював, і прокидались майже на підлозі поки гості з царським виглядом займали наш диван.
А тепер їх пятеро. Світлана з чоловіком гучні, веселі, а їхній син Марко семирічний буревій, для якого слово «не можна» як особистий виклик.
Треба їм відмовити, рішуче каже мені Настя, втупившись у стелю.
Як? важко видихаю я. Вони вже у поїзді. Що сказати: «розвертайтесь»? Ти ж знаєш тітку Ганну почнуться розмови про родинні узи, як вона мене малим бавила, і про нашу «міську пиху». Потім усе село буде гудити, що я родині двері зачиняю, і мама з досади корвалол ковтатиме.
Коли дипломатія безсила
Сиділи ми на кухні, сьорбали каву та ледь живі перемивали варіанти один гірший за другий. Зняти їм житло не по кишені: нещодавній ремонт автівки порвав сімейний бюджет на шматки. Пустити їх, а самим тікати до друзів чиста капітуляція, та й не приймуть на тиждень. Заховатися у квартирі? Виломлять двері будуть стукати, поки або сусіди, або рятувальники не втрутяться.
І тут мене осяяло. Потрібно вигадати щось таке, перед чим не встоїш. Причину, яка одразу всіх відлякає.
Вітрянка, шепочу я.
Що? перепитує Настя.
Вітряна віспа. Карантин. Для дорослих справжня катастрофа: температура, ускладнення, шрами.
Настя засумнівалась:
А якщо вони вже хворіли?
Тітка Ганна з дядьком Петром точно ні, мама свого часу розповідала. Світлана не памятаю, але ризикувати з дитиною не стануть.
Зелений камуфляж
До прибуття потяга залишалося чотири години, тож заходилися готуватись. Я дістав з аптечки засохлий флакон зеленки.
Щедро маж, командував я Насті, тицяючи їй обличчя. Лоб, щоки, шию, руки. Чим лячніше тим краще.
Жінка, ледве стримуючи сміх, ставила мені щедрі зелені плями. З дзеркала на мене глянуло створіння з якогось дитячого малюнку. Для переконливості я напяв старий халат, обмотав шию шарфом і взлохмачив волосся.
А що мені робити? питає Настя.
Ти контактна. Жива бомба сповільненої дії. Ще страшніше.
Репетирували казку: захворів учора, температура під сорок, лікар був, карантин оголосив і налякав мутованим вірусом.
«А може, хоч до чаю?»
Дзвінок у двері пролунав за розкладом. За дверима галасували, торохтіли сумки, скиглив Марко. Я зобразив смертельно хворого лебедя, дружина відкрила двері лише трішки, заслоняючи прохід.
Зятю! А чого ви нас не зустріли? дядько Петро одразу сунувся проходити.
Стійте! гаркнула Настя. Не можна заходити. В нас лихо.
Я вийшов: човгаючи тапками, тримаючись за стіну і тяжко дихаючи.
Доброго дня прохрипів я. Вибачайте. Вітрянка, у важкій формі. Лікар настійно сказав дуже заразно, навіть через вентиляцію.
На сходовій площадці настала мовчанка. Пять пар очей впилися в мої зелені плями.
Вітрянка?! Світлана рефлекторно притисла до себе Марка. В тридцять років?!
Імунітет простогнав я. Температура ускладнення
Я мало не побачив, як у тітки Ганни бореться бажання пожити в столиці задарма і страх за здоровя.
Петре, ти хворів?
Не пригадаю Здається, ні дядько Петро вже сунув до ліфта.
Я теж не хворіла! переполошилася Світлана. Мамо, їдемо в готель!
А чоловік? з підозрою спитала тітка Ганна.
Я наступний, зітхнув я. Спимо поруч, усе питання часу.
Цього вистачило. Перспектива ділити «однушку» з хворими швидко отямила гостей.
Одужуйте там, буркнув дядько Петро, тицяючи на кнопку ліфта. Привезене заберемо, в готелі стане у нагоді.
Ліфт поїхав, вивозячи сумки, банки і нашу проблему.
Як рукою зняло
Ми зачинили двері і я сів просто на підлогу, сміючись до сліз. Дивлюсь у дзеркало і ще голосніше ржу разом з Настею.
Готель вони знайшли швиденько. Гроші, як зясувалося, були просто нащо витрачати свої, якщо можна у родичів пожити за дарма?
Через кілька днів зателефонувала мама:
Олеже, чого ж мовчав? Тітка Ганна казала, ти весь у зелених плямах і ледь живий!
Уже видужую, мамо, бадьоро відповів я. Ось такі то дива сучасної медицини.
Правду розповідати не став. Нехай краще думають, що в мене слабкий імунітет, аніж кепський характер.
Зеленка змилося, а ті вихідні ми з Настею провели у тиші, замовили піцу і насолоджувалися кожним сантиметром нашої маленької, але такої вільної квартири.
